Антологія української готичної прози. Том 2

…Тихо пiдiймаеться рука з-пiд чорного плаща… наче рухаеться нетерпляча крапелина на кiнцi змiiного знаряддя… Все вище, вище кiнець той… А вона в своiй гордiй неприступностi, в своiй царственiй величностi i не помiчае навiть того…

Нараз… мов хижий звiр ехидний стрибнув, мов блискавка блиснула – впала смердюча крапелина на дивну щоку богинi…

Ах!..

І на тому мiсцi – опалена чорна пляма… Брудними патьоками розбризкалась вона по божественному рум’янцю, пропалюючи слiд за собою… Зачувся похоронний дзвiн, радiсне скиглiння огидливих голосiв.

* * *

i знову прокинувся, знову судорожно стис руками подушку… «Забуття, забуття!»… просив глузд, а щось вище велiло думати, думати, думати…

II

Рано на другий день Лорiо вийшов з дому. Вiн простував до тоi пекарнi.

Двiрники мели вулицi, лаялись; молочницi йшли з молоком; соннi нiчнi вiзники тихо плентались на своiх шкапах, i курява стояла на вулицях.

Довго ходив Лорiо поблизу, обiйшов той квартал довкола кiлька разiв – магазин не вiдчинявся. Нарештi вийшов з пекарнi сонний прикажчик, вiдкинув вiконницi, порозчиняв дверi. Лорiо наблизився до вiкна – там нiчого не було…

Знову блукання по вулицях, знову чекання. Лорiо думав, що ще рано, що портрет виставлять нарештi; пiдходив до вiкна через кожнi десять, п’ятнадцять хвилин – але там, як i ранiше, нiчого не було… Лорiо увiйшов до магазину.

– Будьте ласкавi, скажiть: де дiвся той портрет, що був у вас виставлений учора? – спитав вiн.

– А право не знаю! Вчора вранцi художник попрохав дозволу виставити; я дозволив звичайно. Ну, вчора ж увечерi вiн i взяв його, а де дiв, того вже я не знаю.

Лорiо вийшов – бiльш не було надii…

Щось кольнуло його в серце… вiн пiдняв голову i стрiвся поглядами з портретом, виставленим на тiй же вулицi, недалеко, в якiйсь перукарнi…

– По пекарнях… по перукарнях… – заболiло в серцi.

Лорiо, обiпершись на залiзне пiдвiконня, почав дивитись…

Вiн жив очима в тому портретi; йому хотiлося злитись воедино з тим полотном, щоб не тiльки око: а всьому можна було б почувати ту красу… А з вiкна, пiвобертом, сяяло й пишалося дивне обличчя.