Антологія української готичної прози. Том 2

Через пiв години в тiй же хатi на мольбертi ефектно стояв портрет, бiля нього задуманий Лорiо, а маляр розглядав вийнятий iз футляра перстень, прихилившись до вiкна… Камiнь блискав у промiннi сонця…

– Я вам можу дати за перстень… цей портрет i ще сто рублiв.

Лорiо посмiхнувся.

– Я знаю цiну тому персню, але вiд вас я хочу тiльки портрет i триста рублiв…

Той i не змагався… Скоро все було покiнчене, i Лорiо, мов душу свою бережучи, понiс портрет додому… Там вiн поставив його на стiл i, зачаiвши дихання, близько-близько дивився на нього… Вуста його щось шепотiли… Йому хотiлося пити, але вийти – означало вiдiрватись очима вiд тих неземних очей, а вiн не хотiв того…

* * *

– Що це Лорьки так довго не видно в унiверситетi? – спитав один студент другого, стрiвшись у напiвтемному унiверситетському коридорi.

– А чорт його знае.

– Може, занедужав?

– Може… От я пiду сьогоднi до нього, – i о п’ятiй годинi вечора в дверi кiмнати Лорiо стукав товариш.

– Хто там? – почулося зсередини.

– Та я! Чорт! Ще з докладом до нього.

Дверi вiдчинилися, студент увiйшов i – зупинився, остовпiвши.

Кiмната уся була укрита килимом; зеленi, квiтiв було без числа, великi рослини були розставленi де тiльки можна. Важка штора закривала едине вiкно, напiвосвiтлюючи всю ту обстановку, а посерединi маленькоi кiмнаточки на високому рiвному мольбертi, в задрапованiй золотiй рамi стояв розкiшний великий портрет… Повiтря було запашне, повне вогкости вiд багатьох рослин.

– Лорко… що це? – не смiючи навiть пiдняти голосу, спитав студент.

Лорiо з палаючими очима взяв його за руку i пiдвiв до мольберта.

– Ти бачиш?… От я й думаю тепер про неi…

– Про неi? – дивуючись протяг студент. – Та хiба ж ти не знаеш, хто вона така? Це ж…

– Мовчи!.. – скрикнув Лорiо i аж затрусився увесь… – Ще ти писнеш одне слово…

– Лорько!.. Що це з тобою?…

– Тс-с-с. Ти мiй бувший друг, i я тобi зараз розкажу… Ти подивись: тепер у неi в очах е те, що менi так хотiлося побачити… Я думав, думав, я дивився, не перестаючи – i бачив ясно, що там, на тому портретi нема в очах чогось.

Там навiть i очей зовсiм нема… І це мене мучило: менi все хотiлося вдихнути в них життя, а смерть вигнати… але я не мiг, бо не знав ii ранiше. О, як би я знав ii – я б мiг! Ну, а тепер… Тепер же тобi вiдомо: вона вмерла… i ii накрили бiлим… от так, – i Лорiо бистро спустив бiле покривало на увесь портрет.

Студент боязко дивився на свого товариша. Вiн хотiв щось сказати, але Лорiо спинив.