Антологія української готичної прози. Том 2

Я з захопленням дивився на результати робiт фотографа Вiттi: нi вiн, нi иньшi присутнi не бачили свiтових феноменiв, бачив iх тiльки медiюм i… фотографiчний апарат.

Вiн довiв, що тi явища були реальнi, а не плiд розтривоженоi уяви медiюма. І де вже менi було, так захопленому цiкавою роботою студiювання, пам’ятати слова дядька. А коли я й пригадував iх, то з серцем: можна би, здаеться, дядьковi й подарувати менi отi години безплiдноi трати часу.

Але потiм стрiй моiх думок чомусь змiнився.

Жiнка… В нашому замку буде жити жiнка. Хто вона?… Що вона?…

І якась тривога, i якийсь неспокiй, i якась цiкавiсть заволодiла мною. Ще не стала нога жiнки на нашому порозi – а вже прийшла якась руiна, щось затривожило мiй дух. Перед моiми очима почали проноситись тисячi безтiлесних образiв, прекрасних постатей. У таемних одежах зi стрiлою в руцi вони сплiталися в блискуче коло, вiяли тiнями над сонною водою зачарованого озера й блискавкою очей пронизували тьму нiчних хмар, що нависли й геть заволокли чарування мiсяця.

Чулися могутнi закликання, страшнi й вугластi слова невiдомими птицями билися в груди, дим густiшав, а з нього…

…а з нього в золотистiй авреолi нагого тiла виступала чарiвниця. Повний фiял лив свою пiну через вiнця, квiтка падала з гiрлянди, а усмiх, усмiх, подiбного якому я ще не бачив, рвав кудись за собою, все обiцяючи. Що?… Убити дитину за повторення того усмiху? Наругатися над прахом матерi за погляд з-пiд опущених вiй? Що ж… може… Є отруя солодка в злочинi за жiнку.

Я прокинувся серед ночi, мов у маячiннi. Над головою стовпилися тьми фiгур, у скронях стукотiло, i я ввесь горiв невiдомими вогнями.

Вiдчинив вiкно. З хвилями повiтря повно посипалося до кiмнати фосфоричного свiтла повелителя люнатикiв, i воно томило й млоiло мене. Руки, мов побитi, не хотiли пiдiйматись, з уст виривалося гаряче дихання, а тiнi танцювали й спiвали доокола.

Увесь другий день був для мене важкий.

Я не мiг працювати спокiйно – все падало з рук. І що ближче надходив вечiр, то гострiшим ставало мое хвилювання… Я сердився сам на себе, старався уявити собi оту жiнку дядька старою, негарною, заплiснявiлою. А якою хiба вона могла бути? Дядько мiй був хоч i дужий, i кремезний, але все ж пiдстаркуватий чоловiк – жiнка, очевидно, буде йому пiд пару. І передо мною ставала приплескана фiгура дебелоi дами пудiв так пiд сiм, пiд вiсiм.