Антологія української готичної прози. Том 1

– І в морi тепер багато що змiнилося, – витлумачив вiн, – риба, вустрицi, равлики та iншi iстоти стали вже не такi, як ранiше.

Потiм дав знак хлопцевi, щоби замiсть миски поставив велику мидницю, в якiй було трохи води, i влив туди сiроi та зеленоi рiдини, додав якогось тлущу та густоi, мов смола, олii, сипнув двi жменi землi i двi жменi товченого вапняку, перемiшав усе i капнув туди кiлька крапель сапфiровоi води. У мидницi вирувало, здiймалися i лускали пухирi; газ, прикрий, задушливий‚ наповнив повiтря. Учений додав туди ще декiлька крапель червоноi води – вибухнув вогонь i почулося сичання.

А коли полум’я згасло, я побачив повну мидницю страхiтливих гадiв; iх очi свiтилися кривавим блиском. Дивлячись на цих страшних почвар, пан Рилець промовив:

– Це страховища минулого, в них прокинулося життя, з’явилася i отрута смертельна; бiда, коли торкнешся iх рукою: окремi з них можуть завдати невилiковних ран, iншi вбивають на смерть. Але воскрешати цих монстрiв минулого треба заради того, щоби у порiвняннi з сучасним поколiнням краще пiзнати свiт новий i старий.

Сказавши це, вiн поклав на стiл аркуш бiлого паперу, розсипав на ньому рiзнобарвний порошок, попирскав сапфiровою i червоною водою – i на паперi, як на хмарi, з’явилися красивi веселки. І раптом звiдти злетiли чудеснi барвистi мотилi: вони снували у повiтрi, а згодом облiпили стiни i вiкна i скидалися на дивовижнi квiти. Пан Рилець промовив:

– Це краса i оздоба молодого свiту. Мотилi чарують, захоплюють око; перли, рубiни i алмази виблискують на крилах; колись у них не було таких красивих кольорiв.

Вже бiля опiвночi за допомогою тих кольорових вод оживляв пан Рилець все новi i новi iстоти: серед них я бачив стоногих, стооких, стоголових страховищ, описати iхнi жахливi рухи та дивнi постатi – рiч неможлива.

– Я воскресив, оживив природу допотопних вiкiв, – продовжував далi вчений‚ – ти бачив морськi iстоти, бачив отруйних гадiв, бачив красивих мотилiв. Дивися тепер, у що знову все це перетворилося: замiсть раковин, плазунiв i страшних гадiв – земля та кавалки вапняку.

Де ж тi золотi, схожi на коштовне камiння мотилi? Тiльки пилок зостався по них: те, що пережило свiй вiк, жити не може; непереможний час владарюе над цим свiтом. Одна, одна тiльки Саламандра безсмертна, вона – чистий вогонь, i свiтло цього вогню вiчно свiтити буде. Але той, хто дослiджуе природу, повинен воскрешати ii хоч на короткий час – ця наука в самотньому моему життi найприемнiша для мене забава.