Антологія української готичної прози. Том 1

Вiн влив одну краплю в мидницю з морською водою, i там на наших очах з’явилася безлiч дивних i страхiтливих iстот, якi на очах починали рости, потiм дiставав звiдти жахливих почвар, клав на стiл: вони нагадували риб, морських тварин, ящiрок i крокодилiв. Те ж саме учинив потiм з криничною водою – й iншi з’явилися монстри. Розклавши на столi листя дерев i траву, вiн покропив усе червоною водою, i тут з’явився невидимий свiт у надзвичайних, фантастичних постатях: крилатi дракони, сфiнкси, кентаври i гiдри почали кружляти по широкому столу; тривога пронизала серця глядачiв.

Цi та iншi дослiди тривали до самоi пiвночi, а коли пробило другу ночi, ми розiйшлися по домiвках.

За час мого перебування в Одесi я ще кiлька разiв вiдвiдував будинок пана Рильця, адже мене бавило його товариство i вченi розмови. Коли перед вiд’iздом я завiтав до нього востанне, щоби попрощатися та подякувати за ласку, вiн, даючи менi двi пляшечки зi спиртовим настоем, а двi з олiйками та дещо зi своiх порошкiв, застерiг:

– В тебе тепер води Гайнара i все, що потрiбне для дослiдження природи – воскрешай же минуле, викликай з могил померлi iстоти; вивчай тайни всiх минулих сторiч i теперiшнього свiту, – i всюди побачиш чудеса, якi iншим i не снилися; побачиш руку Творця, але не переступай межi, не дослiджуй дух, адже тут потрiбно вищу силу, тут потрiбна прозорливiсть.

Не забувай, що ти людина, не вiддаляйся вiд свого тiла без волi Того, хто тебе з ним з’еднав, i оком своi душi не вдивляйся в iншу душу.

Зеноне! Я не послухався, залишив без уваги цi перестороги, зробив iнакше; той скарб, який маю, ту мiць кольорових вод я використовував на iнше; я забув про минуле i про майбутне, хотiв уже сьогоднi бути в раю у цьому життi, на цiй землi хотiв бачити Духа в образi ангела. Я запiзнався з Аделею, вона стала для моеi душi тим богом, тим iдеалом, якого я шукав на цьому свiтi. Блукаючи степами i дикими скелями на березi Тетерева, думав я про неi, про неi мрiяв; душа моя без неi спокiйною бути не може, я вiддiлився вiд тiла, забув про свое тiло, забув i про земне життя, – загубив себе.

Зеноне, в далекiй сторонi, коли хто з моiх давнiх знайомих спитае про мене, скажи, що живе, але життя його страхiтливе. Але i сам я хутко залишу цей край, покину це чуже тiло де-небудь на чужiй землi.

Самотницький замовк. Зенон поглянув на нього з жалем у серцi; не мiг нагадати йому про надiю, адже його надiя згасла назавжди; пообiцяв тiльки виконати його прохання.