Антологія української готичної прози. Том 1

І Самотницький знову подався у мандри.

Дерев’яний Дiдок i жiнка-комаха

Сонце вже сховалася на заходi, небо було чисте, повiтря тихе, в лiсi лунали милозвучнi i дикi спiви пташок; наближалась пора нiчлiгу, i я поспiшав якнайшвидше залишити терен лiсiв. Вийшовши у поле, помiчаю на пагорбi привабливий шляхетський будинок, на урожайних нивах доспiвало золоте колосся, i велика череда корiв, мукаючи, поверталася з пашi. Знаючи щиру полiську гостиннiсть, повернув туди на спочинок пiсля цiлоденноi мандрiвки.

Бачу чоловiка, що повертаеться з поля, вже лiтнього, iз засмаглим обличчям, у капотi з сiрого домотканого сукна, голова сива, на обличчi спокiй i бадьорiсть.

Здогадавшись, що це господар, вiтаюся i благаю, щоб був ласкавий дозволити вiдпочити з дороги до наступного дня.

– Прошу, прошу, – щиро вiдповiдае вiн. – Тепер день довгий, можна, не поспiшаючи, багато пройти. Пан Бiг, напевно, направив у Полоцьк, вiдсiль ще сорок верст дороги через пустки i пiщанi сосняки.

Одному, а ще пiшки, i тяжко, i недобре йти темною нiччю.

Коли пiдходили до хати, два великi собаки зустрiли нас на обiйстi i насторожено зиркали на мене.

– Не лякайся, – каже господар, – чоловiка вони не зачеплять, але диких звiрiв близько не пiдпустять i худобi найкращi вартовi, в нашому господарствi такi собаки вельми потрiбнi: безлiч вовкiв i ведмедiв не раз нападали на сусiдськi обори.

Вiн завiв мене до свiтлицi, де були стiл, стiльцi та iншi речi своеi роботи з берези, простi, але зручнi.

На стiнах висiли iкони. А на шафi у кутку я помiтив якусь дерев’яну голову, що була носом i лисиною схожа на Сократа; обличчя мав поколоте, пошарпане i подекуди обсмалене.

З городу прийшла господиня, оточена дiтьми; старша дочка, яка звалася Анеля, мала чорне волосся, струнку постать, живий погляд; природа ii надiлила так щедро, що жоднi прикраси i шовки до ii вроди нiчого б додати не змогли. З великою приемнiстю дивився я на цю щасливу сiм’ю.

– Ти з нашого повiту чи здалека прийшов? – спиталася господиня.

– Менi з дитинства знайомi околицi Полоцька, але, шукаючи долi, я прожив багато рокiв далеко, тепер вiдвiдую цi краi. О! Якi великi змiни бачу, тiльки гори i лiси зберегли свiй давнiй вигляд.

– А як давно залишив рiдний край?

– Вже тому вiсiмнадцятий рiк.

Господар, зиркнувши на мене, сказав:

– Здаеться, що я тебе колись бачив тут, але прiзвище не можу згадати.