Антологія української готичної прози. Том 1

Засипаний вапном i битою цеглою, лежав вiн на подвiр’i, колiр волосся i обличчя його вже змiнився вiд дощiв i спеки; робiтники, найнятi розчищати ту мiсцину, викопали його з-пiд смiття i принесли до свого господаря-купця, гадаючи, що, може, вiн на що-небудь йому придасться. Купець задумано поглянув на Дiдка i вирiшивши, що це, напевно, бюст якогось великого чоловiка, покликав до себе фактора,[10 - Фактор – посередник, вiд лат. factor – той, хто виконуе.] жида Залмана, та поцiкавився, що значить цей Дерев’яний бюст.

Може, вiн мае риси князя або якого давнього мислителя.

– Знаю добре, – усмiхаючись, сказав Залман, – що не князь це, анi мудрець, але ця голова, коли виглядала з-за муру, то говорила, i кажуть, що iнодi вельми розумно, я це й сам бачив.

– Говорила? Що за лихо! Дерев’яна голова! Напевно, то якiсь чари?

– А може, i чари. Навiщо вона вам? Вiддайте менi, я за неi заплачу.

– Хочеш, як бачу, мене обдурити. Дурницi мелеш. Дерев’яна голова говорила! Бути цього не може.

І тут до розмови жида з купцем втрутився хтось, вбраний за новою модою, може, який урядовець або вчитель, i, дивлячись на Дерев’яного Дiдка, сказав:

– Це голова грецького фiлософа Сократа, я читав про нього i бачив його портрет, схожий на це обличчя. Вiн багато страждань прийняв вiд своеi дружини Ксантипи i за правду, яку говорив свiту, зазнав горя.

Купець, радiючи, що знайшов такий скарб – бюст великого Сократа, про розум якого колись чув, одiгнав жида вiд Дiдка i вирiшив мати його у своему сiльському будинку, адже його дружина Євфимiя була схожа на Ксантипу.

Вже через кiлька днiв Дерев’яний Дiдок з купцем переiхали у село за декiлька десяткiв верст вiд Полоцька, господар внiс його в будинок i з гордiстю пояснив дружинi, що це бюст славного грецького мудреця.

Євфимiя глянула на Дiдка скоса:

– Це страховище дерев’яне бородою i носом схоже на тебе. Чи варто було волочити його з собою?

Марно чоловiк переконував, що це великий раритет, нещасний Дiдок мусив бути викинутий з будинку i ночувати пiд голим небом.

Але, на щастя, прийшов приятель сусiд i заспокоiв Єфимiю, довiвши iй, що це обличчя нiчого огидного в собi не мае, можливо, це бюст якогось вiдлюдника або ченця, який колись жив побожно, а тому i заслужив пошану.

Євфимiя нарештi згодилася залишити в хатi Дiдка, проте не раз плювала на нього, називаючи страховищем, i завжди зиркала лютим оком.