Антологія української готичної прози. Том 1

Господар розтлумачив своему приятелю, що це бюст знаменитого мислителя Сократа, i його помiстили на стiнi мiж двох вiкон.

Вночi, коли всi спали, i ще не проспiвав пiвень, Євфимiя з криком схопилася з лiжка, розбудила чоловiка, щоб швидше запалив вогонь, бо той Дерев’яний Дiдок наполохав ii, i вона вся дрижала з переляку. Чоловiк пiдхопився, здивований, i запалив свiтло.

– Цей дерев’яний дiд, – сказала Євфимiя, – всю нiч снився менi зi страхiтливим виглядом, я утiкала вiд нього через дикi лiси i болота, а вiн гнався за мною зi смолоскипом i хотiв мене скинути в якусь огненну прiрву.

Коли я прокинулася, тремтячи вiд страху, то побачила його у мiсячному свiтлi на стiнi. Його очi виблискували

i люто зиркали на мене. Ах! Зглянься, винеси це страховище геть.

Чоловiк, пригадавши те, що колись йому жид розказав, подумав собi: «А може, i правда, що в ньому схованi якiсь чари?» Проте нiчого про це своiй дружинi не кажучи, узяв Дiдка зi стiни, занiс до пекарнi, поставив на пiч, а Євфимii сказав, що усе це примарилося iй.

Однак свiтло горiло всю нiч, i Євфимiя заснула спокiйно тiльки перед свiтанком.

А Дiдок, забутий у пекарнi на печi, через кiлька тижнiв почорнiв вiд диму, який там щодня курився попiд стелею цiлою хмарою. За якийсь час купцевi дiвчата з того села зняли Дiдка з печi, щоб наполохати парубкiв, якi увечерi мали йти спати на сiно. Випередивши iх, дiвчата поспiшили до обори, обкрутивши простирадлом снiп соломи, з якого зверху стирчала голова Дiдка. Вони хотiли його поставити, немов пугало, бiля стiни, але тут несподiвано пролунав дивний гуркiт, i очi Дiдка засвiтилися вогнем.

Дiвчати з крикам розбiглися, деякi попадали, втративши свiдомiсть, по дорозi, iншi заскочили до хати блiдi, ледь живi. Парубки, довiдавшись про цю пригоду, побiгли рятувати зомлiлих i ледве повернули iх до життя. Снiп i Дiдка знайшли пiд стiною. Євфимiя кричала, що в ньому сидить диявол, господар та iншi чоловiки доводили, що дiвчатам все це примарилося, бо ж вони страхополохи. Проте Дiдок вже не повернувся в будинок, а залишився лежати у хлiвi на вологiй землi.

Розiйшлася звiстка про цю пригоду по всiй околицi. Корчмар Усвойський, що жив за п’ять верст вiд купця, почувши розповiдi про Дерев’яного Дiдка, не давав iм вiри. Прослуживши рокiв п’ятнадцять лакеем у одного пана, вiн прочитав декiлька романiв, перекладених з французькоi мови, i вже всi незвичайнi випадки були йому зрозумiлi, чудеса i чари вiн називав дурницями.