Антологія української готичної прози. Том 1

Одного разу на свiтанку повернувся вiн додому, закрив вiкна, але не мiг заснути: Аврелiя стояла в очах. О! Коли б вiн мав таку дружину, був би найщасливiшим з людей, вiчна любов i згода панували б мiж ними. А до того ж – маеток i грошi. І вiн вирiшив що б там не було повiдомити ii про свою любов i просити ii руки.

Люцефуга добився свого, одружився з Аврелею. Любов i згода були мiж ними усю осiнь i зиму. Час весело летiв у театрах i на концертах, iздили на бали i самi приймали гостей. Вiн за своiм звичаем грав у карти до самого свiтанку, а вона чарувала молодь легкiстю в танцях, живим своiм характером i веселими розмовами.

Весною вони приiхали у село, щоб вечорами прогулюватися пiд ясним небом, вiдпочивати у затiнку лип i слухати солов’iного спiву. Але, ах! Тiею весною спiткали Люцефугу найбiльшi страждання i луснули всi його надii.

Увечерi, перед заходом сонця, вийшли вони прогулятися у полi. Небо було погiдне, повiтря тихе. Прогулюючись недалеко вiд лiсу, розмовляли про своiх знайомих, а там i засперечалися.

І коли Аврелiя, доводячи свого, все бiльше злилася, несподiвано зашумiв лiс‚ i вiтер засвистав над полем. Аврелiя – ця легка повiтряна iстота – наче пiр’iнка злетiла вгору i швидко, так що не можна було ii стримати, пiднiмалася все вище i вище. І ось вже летить над березовим гаем, чоловiк дивиться на неi, заламуючи руки, i не знае, що йому робити.

Аврелiя летить разом з вiтром, немов легкий метелик. Люцефуга бiжить через поля, лiси i гори з надiею, що, може, вона затримаеться де-небудь на вершинi гори чи на високому деревi.

Люди, що проiжджали неподалiк, поглядали на це зi здивуванням. Однi смiялися, другi спiвчували Люцефузi, але нiхто не мiг йому допомогти.

Чоловiк бiг, поки мiг бачити ii здалеку, але коли нiч опустилася на землю, Аврелiя зникла з очей. Бiдний Люцефуга зупинився серед темного лiсу i розгубився, не знаючи, в який бiк податися. Ходив усю нiч, i лiс, здавалося, не мав кiнця. Змордований, вiн сiв пiд деревом, глянув на зоряне небо, згадав пророцтво Дерев’яного Дiдка.

Важкий смуток лiг йому на серцi:

– Де ж Аврелiя? Чи вона жива? Чи повернеться коли до мене? – зiтхав, i сльози полилися з очей.

Так i блукав вiн без сну круглу нiч по лiсу.

Аж уранцi Люцефуга повернувся до жiнчиного села. Скрiзь порожньо. Немае Аврелii. Послав людей усюди, щоб довiдалися про неi. Посланцi повернулися без жодних новин. Розлетiлася чутка по всiй околицi, що Люцефугова дружина полетiла з вiтром.