Антологія української готичної прози. Том 1

Однi спiвчували йому, iншi, почувши таке диво, душилися вiд смiху.

Вiн не виходив з будинку, все мiркував, що робити. Одного разу сидiв самотнiй у кiмнати: сiрий сумерк i мовчання були йому друзями. Тут забiгае лакей i повiдомляе, що приiхав якийсь посланець з листом. Вiн глянув на нього з невимовною радiстю: лист пiдписаний рукою Аврелii.

Люцефуга прочитав листа i закам’янiв. Аврелiя жива, але любов до чоловiка вона втратила назавжди. Пише, що ii повiтряна подорож закiнчилася за п’ятдесят верст вiд дому, i живе вона тепер у маетку давнього свого приятеля i повертатися до чоловiка не думае.

І тому вона подае на розлучення, не шкодуючи на це жодних грошей.

Люцефуга втратив дружину, маеток i всi надii; приятелi i знайомi, побачивши його бiдним, погорджували ним i глумилися з нього. Не маючи сил витримувати цi знущання, вiн сховався назавжди вiд всiх знайомих.

Минуло декiлька рокiв. Про Люцефугу нiхто нiчого конкретного не чув. Згадували тiльки його весiлля i розлучення. Згодом пiшла чутка, що живе вiн на цьому свiтi без усiлякоi мети, зненавидiвши все пiд небом, проклинае нинiшнiй день i не вiрить у майбутне.

За якийсь час кожен, хто йшов коридором езуiтського колегiуму в Полоцьку, чув голос Дiдка:

– О! Люцефуга! Люцефуга!

Почувши це, школярi i вчителi смiялися, що Дерев’яний Дiдок ще пам’ятае Люцефугу.

Настала пiвнiч. Багато хто в монастирi езуiтiв ще не спав. Почувши якийсь незвичайний шум на коридорi, люди повиходили з келiй, щоб довiдатися, що там коiться, i бачать: стоiть бiля стiни в слабкiм мiсяцевiм свiтлi якесь страховище на безлiчi лапах.

Наляканi, вони розбiглися i розповiли про це iншим. Згодом всiм гуртом з запаленими свiчками вийшли вдруге, але страховище, заслiплене свiтлом, вже кудись зникло. Хоча ляскiт i шум як i ранiше одзивався в темному коридорi.

Усi сидiли в своiх келiях, тремтячи вiд страху, i до зорi не могли заснути.

Уранцi, сходячись звiдусiль, ченцi оповiдали одне одному про тi нiчнi жахи. Єзуiт-сторож говорив, що чув на коридорi якийсь дивний ляскiт, а згодом немов скиглiння i пiдземний стогiн.

Коли вiн вийшов з келii, то побачив, як якась почвара сунула коридором, нiби човен по водi, i безлiч лап з одного i з другого боку пiднiмалися i опускалися, наче весла.

З переляку вiн закричав:

– Все живе Пана Бога славить!

Страховище умить зникло, а вiн, засвiтивши свiчку, усю нiч молився.

Дивне марево бачили деякi учнi, коли пiзнiм часом, не запаливши свiтла, сидiли в своiх келiях.