Антологія української готичної прози. Том 1

Про що тiльки Фiлософ не заводив розмову, мудрi його завваги захоплювали всiх.

Був погiдний день, небо ясне, господар з гостями вийшли в поле на прогулянку. Око тiшилося мальовничою околицею, на пагорбах паслися корови, на спокiйному озерi плавали качки i бiлi гуси, в гаях озивалися пташинi спiвi, на лугах i жовтих вiд цвiту липах бринiли працелюбнi бджоли; ясний день i чудовi краевиди захоплювали всiх.

Фiлософ мiркував про розмаiтi явища життя. Пiд час цих роздумiв голова його несподiвано сховалася пiд капелюхом i зникла на очах.

Фiлософ, вiдчувши, що поринув у темiнь, панiчно зiрвав капелюха, i гостi побачили перед собою страшне видовище: не було в нього голови, тiльки над широкими плечима висiла на тонкiй шиi якась кулька на зразок маковоi голiвки.

Ошелешенi, стояли всi з блiдими обличчями, несподiване диво перелякало гостей, вiдiбрало iм мову.

Фiлософ, крутячись на одному мiсця, якимсь писклявим голосом мурмотiв невиразнi слова. Ледве виривалися з грудей його зiтхання, а коли пiдняв руки в небо, то вмить побачили над його плечима звичайну людську голову.

Гостi позирали одне на одного, не розумiючи, що сталося, а його колега-асистент смiявся до слiз, доводячи, що те диво трапилося вiд сонячноi спеки, i радив усiм повернутися додому, адже прогулянка у спеку не сприяе здоров’ю.

Всi повiрили, що бачили звичайну рiч, i переконали господаря, що все це вiд приливу кровi. А хутко i забули про все.

Фiлософ, як i ранiше, тримався своiх поглядiв, не покидаючи займатися шахрайством, а згодом посмiв навiть надрукувати своi опуси, що суперечили релiгii i здоровому глузду, в часопису.

Його старi сусiди, яким це читав, попереджали:

– Залиш своi помилки; вiр так, як вiрили твоi батьки. Вони жили щасливо i спокiйно; iх проста вiра заслужила нагороду. Яка ж правда вища за правду вiри? Бог ii сам оголосив у Євангелii, i ця мудрiсть, як сонце небесне, освiтлюе цiлий свiт i вiдкривае таемницi. Людський розум повинен заспокоiтися, адже це за межею його розумiння.

Помилковi думки ведуть народ до бiди.

Проте всi поради i напучування були марнi.

Увечерi Фiлософ, повертаючись з прогулянки, минав пагорб, де в затiнку кiлькох берiз стояла стара дерев’яна капличка, пiдносилися кам’янi i похиленi хрести на могилах. Там вiн побачив кiлькох селян, що, ставши на колiна, молилися за душi померлих. Фiлософ здивувався iхнiй простотi. «Бiднi люди, – подумав собi, – вiрять, що мешканцi того свiту чують чи потребують iхньоi молитви».