Антологія української готичної прози. Том 1

– Але слухай, ще тобi щось скажу, – промовив вiн, – про цих гидких мух. Я любив читати поетiв, любив колись i писати. Спало менi на думку сказати у вiршах про своi вiдчуття, якi були в мене до своеi сiм’i i до Аделi, яку щиро любив. Я послав iй своi вiршi, з яких вона могла б зрозумiти моi справжнi почуття. Вона прочитала, поклала на столi, але i там мухи, якi, не маючи що робити, лiтали скрiзь, глумилися з моiх почуттiв, дзвенiли доти над вухами Аделi, поки вона зовсiм не забула про мене i моi вiршi.

Так вони й досi не дають менi спокою, i тепер, коли що-небудь напишу, все висмiють i запацькають цi прикрi мухи.

– Цi мухи, на яких ти так скаржишся, були i будуть…

Тут вiн перепинив мене, схопив за руку:

– Чи бачив ти коли сарану?

– Сарани в наших краях нема, – вiдповiдаю. – Вона на сходi. Нападае там на луги i ниви.

– Не бачив ти, – каже, – цю велику товсту комаху. А на нiй – iероглiфи. Хто умiе, той виразно прочитае такi слова: «кара Божа». Чи ж кара Божа тiльки там, десь далеко на сходi, а не в нас? Пiшли в поле, я тобi покажу сарану.

Вiн вивiв мене на берег стрiмкоi рiчки, де спiненi хвилi шумiли по камiнню. Ми сидiли на високому березi в затiнку вiльшини. Северин задумливо дивився на воду. Подув з поля вiтрик, зашумiли дерева; вiн отямився вiд своiх думок i сказав менi:

– Я часто вiдвiдую цi мiсцини, люблю один сидiти тут i згадувати минуле. Згадую всi розмови, якi мав колись з Аделею, хоч вона зовсiм про мене забула, мовби давно вже мене поховали.

Раптом показав рукою на воду.

– Дивися, дивися! Ось летить сарана! Бачиш ii? Подвiйнi сiрi крила, вона скрiзь тут в нас лiтае i все жере в повiтрi i на землi. Ще що скажу: нiколи вона не гине, як сатана, з’являеться в рiзному виглядi. Коли пожовкнуть трава i листя на деревах, вiйне холодний осiннiй вiтер, вона сiдае на воду, скидае з себе крила i перетворюеться на водяне страховище i там жере все, що зустрiне. Прийде весна – в неi виростають новi крила, вона вилiтае з води з роззявленою пащею, мов летючий змiй, i кого спiткае – знищить.

Заволодiла ця почвара землею i водою, вона завжди жадае здобичi. Чи не вона вразила людськi серця, що люди гнiтять одне одного.

– Якась чорна меланхолiя, – сказав я, – затьмила твоi думки, все бачиш ти в потворних образах. Нещасний, з такими думками нiколи не дочекаешся спокою.

– Ось i не здогадався! Я маю гарну думку: буду подорожувати.