Антологія української готичної прози. Том 1

Далеко в чужих краях, де пануе вiчна весна, в горах, коло водоспаду або в дикому лiсi буду жити спокiйно, про Аделю навiть i не спiмну, адже мiж нами буде вiчнiсть. Вiчнiсть!..

– І рiдний край забудеш?

– О, нi! – вiдповiв. – Коли не повернуся на Вiтчизну i помру десь самотнiй на вершинi гори в чужiй сторонi, круки занесуть туди моi кiстки; все ж таки краще бути пiсля смертi з пташками, а не з хробаками.

Я пробув там цiлий день; блукали з ним полями й лiсами, i вiн‚ не вмовкаючи‚ говорив про своi марення.

Затримав мене i на нiч. І вдома у нього ми ще довго розмовляли. А вночi вiн часто схоплювався з лiжка i ходив по кiмнатi, та й я спав небагато, адже щогодини мiй сон перепинявся.

Наступного дня, коли ми прокинулися, сонце було вже високо. Вiн привiтав мене з трохи веселiшим виразом, розпитував про моiх знайомих, сусiдiв, про мене самого, чи часто я був удома пiсля того, як ми попрощалися пiсля школи, якi я вiдвiдав краiни i як жив. Вiн дякував менi, що провiдав його, а коли я сказав запрягати коней, щоб ранiше виiхати, вiн уклiнно упрошував мене зостатися на обiд.

І я не мiг вiдмовити його щирому проханню.

По обiдi Северин принiс найлiпшого вина, яке мав з давнього часу.

– Давай вип’емо, – сказав вiн. – Це останне побачення, зустрiнемося вже хiба на тому свiтi.

Згодом наказав запрягти коней, далеко провiв мене i попрощався зi слiзьми. І дiйсно, це була остання зустрiч. Незабаром я довiдався, що Северин залишив рiдний дiм, виiхавши назавжди, i тепер нiхто не знае, де вiн.

Чи живе ще, чи, може, помер у чужiй сторонi i мiж чужого народу.

Привид

Отак ми собi слухали iсторii ротмiстра та слухали, коли раптом перед нашими очима з’явився дивний привид. Стоiть висока жiнка у бiлiй, як снiг, сукнi, з личком прегарним, як в ангела, на головi вiнок зi свiжих троянд, а на руках тримае Дерев’яного Дiдка. Ми остовпiли, а вона вмить зникла. Глухе мовчання. Дивимося одне на одного, не одважуючись вимовити бодай слово.

Так ми сидимо якийсь час.

Неждано вiдкриваються дверi‚ i заходить до нашоi кiмнати господиня.

– Що таке? – здивувалася вона. – Цiлу нiч гомоните, не чуете, що вже другi пiвнi проспiвали, напевно, швидко почне свiтати.

– Пан ротмiстр, – сказав господар, – так захопив нас своiми розповiдями, що ми зовсiм забули про сон, а до того ж всi ми тут щойно бачили дивного привида: якусь жiнку з квiтами на головi, i Дiдок такий же, як наш, був у ii руках.

На тiм i закiнчилася наша розмова.