Антологія української готичної прози. Том 1

Постелi пiдготували нам в цьому самому покоi.

– Не поспiшайте завтра рано вставати, – сказав господар. – Свiтить денниця на сходi, нiч була безсонна, але зате день буде погiдний.

Побажавши доброi ночi, вiн вийшов з кiмнати.

Декiлька днiв бавив я в приемних розмовах у будинку мого давнього знайомого, весь час вiдчуваючи привiтнiсть i прямоту сердець всiеi його сiм’i. Я був несказанно щасливий. Час той минув‚ як найприемнiший сон.

Зiйшло сонце, погiдний ранок, час у дорогу. Пiсля снiданку я попрощався з усiма зi слiзьми на очах, а пам’ять про них назавжди зосталася в моiй душi.

З книги «Шляхтич Завальня»

Про чорнокнижника i змiя, що вилупився з яйця, якого знiс пiвень

Замолоду, пам’ятаю, мали ми дуже лихого пана. Страшно й згадати, що вiн робив: хлопцiв женив‚ дiвчат замiж видавав, не бажаючи й знати про iхнi симпатii: нi просьби, нi сльози не могли його задобрити; вершив свою волю, збиткуючись над людьми без жалю, кiнь i собака були йому дорожчими, нiж християнська душа. Мав вiн лакея Карпа, злого чоловiка; i вони обидва, спочатку пан, а згодом пахолок, продали своi душi чортовi.

А було це так.

З’явився в нашому маетку – невiдомо звiдки – якийсь дивний чоловiк. І тепер ще пам’ятаю вигляд, обличчя i одяг його: низький, худий, завше блiдий, великий нiс, як дзьоб хижоi птахи, густi брови, погляд його – як в чоловiка в розпачу чи божевiльного, вбрання його – чорне i якесь дивне, зовсiм не таке, як в нас носять пани чи священики; нiхто не знав, чи був вiн свiтський, чи чернець який, з паном розмовляв якоюсь незрозумiлою мовою.

Згодом вiдкрилося, що це був чорнокнижник, який учив пана робити золото й iншi диявольськi штуки.

І хоч на ту пору я був зовсiм молодий, проте мусiв вiдбувати в маетку чергу нiчного вартiвника, обходити всi панськi будiвлi i стукати молотком в залiзну дошку. Не раз бачив, як опiвночi в панському покоi горiло свiтло, i вiн там з чорнокнижником постiйно чимось займався; всi заснули, i тиша панувала на дворi, над крiвлею панського будинку сюди i туди снували кажани i якiсь чорнi птахи.

Сова, опустившись на крiвлю, то реготала, то плакала, нiби немовля. Мене охопив лютий страх, але коли перехрестився, пошептав «отче наш», – зробилося трохи легше, i, осмiлiвши, вирiшив я тихенько пiдкрастися до панського вiкна i подивитися через шибу, що вони там роблять. Тiльки-но я пiдкрався, як пiд стiною побачив жахливу почвару. Страшно згадати – це була величезна ропуха.

Вона кинула на мене вогненний погляд.