Антологія української готичної прози. Том 1

Я i моя Сара думали, що з тобою таке, а тепер оце щойно гомонiли з людьми про тебе.

– Я знаю, що люди про мене говорять: собаки гавкають, а вiтер носить. Та менi байдуже. – Вiн сiв на лавi, сперся лiктями на стiл i гукнув: – Дай нам горiлки, але доброi.

– А може, Василь просить горiлки солодкоi? Я саме привiз iз мiста, хоч вона й коштуе дорого.

– Дай дорогоi. – І кинув кiлька гривеникiв на стiл.

Жид вмить поставив келишок i пляшку горiлки.

Люди за другим столом поглядали на це здивовано i перешiптувалися.

Максим, який уже добре собi закропився, голосно розсмiявся:

– Ого! Як бачу, ти, брате Василю, розбагатiв не по-нашому, вже п’еш панську горiлку. Напевно, ночував коло Змiевого Каменя i знайшов грошi або, може, Орина, що мае бути твоеi тестьовою, якимись чарами насипала тобi срiбла повнi кишенi.

Василь зиркнув з-пiд лоба зi злiстю:

– З тобою нiхто з нашого товариства не говорить i нiхто до розмови не просить, то й не мiшайся, а то так зав’яжу тобi вуса, що другий раз не вiдважишся дурницi верзти.

– Зав’яжеш менi вуса? Ой-йо-йой! Дивiться, вже навчився чаклувати вiд Орини, умiе вуса зав’язувати! Дивись, щоб не скалiчiв так, як твоя майбутня тестьова. А чи знаеш, чому вона на лiву ногу кульгава?

– Мовчи, коли з тобою нiхто не балакае.

– Нiхто не балакае, то будуть слухати. А я розкажу всiм – послухайте! – розкажу вам, чому Орина кульгава. Це iй вiд Грицька подарунок. Сам оповiдав менi пiд секретом.

Одного разу ввечерi, як сонце сiло, повертався вiн з косою з поля додому i почув‚ що чарiвниця кличе корiв, називаючи кожну за ii мастю.

В вечiрнiй тишi чути було, як по селах вiдзивалися муканням корови; замукали також i в його оборi. Вiн перелякався, що залишиться без молока, i побiг туди, звiдки чувся голос, щоб довiдатися, хто та чарiвниця, пiдкрався тихенько i що ж бачить? Орина, сидячи на плотi з розкудланим волоссям‚ диким спiвом насилала чари.

«Буде бiда, – подумав собi. – Треба iй як-небудь перешкодити». Побiг вiн додому i поклав над дверима в оборi свяченi трави i воскову свiчку.

Ледве одiйшов кiлька крокiв, бачить, прилетiла сорока i стала розкидати трави i дзьобати свiчку. Грицько кинувся в хату, схопив рушницю, набиту дрiбним шротом i вистрiлив – посипалося пiр’я, проте сорока полетiла геть.

Наступного дня вiн почув, що Орина поранена в лiву ногу i лежить хвора у лiжку. Зрозумiв усе i подумав собi: «Буде мати пам’ятку». Проте боявся помсти, бо вона незабаром зав’язала на нього залом у житi.