Антологія української готичної прози. Том 1

Стара Орина, день при днi дивлячись на сльози своеi Галi, стратила здоров’я i заручилася iз землею. Галя i тепер ще живе в панському маетку – нi удова, нi замiжня.

Вужева корона

В моiх панiв був ловчий, звався Семен. Хата його стояла недалеко вiд маетку, панщини вiн не вiдробляв, а весь його обов’язок був – пильнувати лiс, ходити на лови з паном та приносити дичину, коли, чекаючи гостей або перед яким великим святом, велять з маетку.

Одного дня прийшов до нього економ i постукав у вiкно:

– Семене, пан велiв, щоб ти ще до недiлi принiс пару тетерукiв, зо два бажанти i кiлька курiпок, то не лiнуйся, бери рушницю, мого собаку та iди на лови.

Поквапився Семен, бо була вже середа. Узяв рушницю, зайшов до маетку за собакою i пiшов до лiсу. Але в нещасливий час вийшов вiн на лови, ходив цiлiсiнький день, а бачив тiльки дятлiв, що коцюрбли собi на сухих ялинах. Ночував у лiсi i добряче замерз, бо була вже осiнь. Наступного дня до сходу сонця поневiрявся вiн по лiсi. Та все дарма: навiть здалеку не бачив тих птахiв, яких шукав, тiльки вiтер шумiв у деревах.

Зголоднiлий пес втiк до свого господаря, i Семен, змордований та похмурий, повертався додому, не знаючи, що робити.

Сiв вiн на колоду i думае собi: «Погано буде; пан не дасть вiри, що я щиро намагався виконати його волю. Чого доброго скаже: ото ледащо! Ех, поклонився б я i нечистому, аби тiльки посприяв менi сьогоднi».

Ледве так подумав – вибiг звiдкись величезний чорний собака, сiв перед ловчим i страшними очима витрiщився на нього.

Семен покликав його до себе, але собака не рушив з мiсця, а тiльки дивився, як скажений, аж ловчого взяв неспокiй, i дрижаки пройняли. І тут бачить: виходить з гущавини якийсь старий чоловiк – волосся збите в ковтун, брови густi, споловiлi, мовби вiд сонце i вiтру, у довгому до п’ят кунтушi. Сiв на пень бiля ловця i каже:

– Бачу, що торба твоя порожня i обличчя похмуре. Напевно, полювання невдале.

– Ходив два днi лiсом, наморився сам, i собака, зголоднiвши, втiк вiд мене; не вдалося жодного разу стрелити.

Де ж подiлося те птаство? Загадали менi до недiлi принести дичини, та звiдки ii узяти? Лихо менi!

– Не журися, – каже незнайомець, – послухай моеi ради. Я допоможу тобi. Завтра 14 вересня, то ввечерi йди на Лосину гору, на цiлу нiч буде тобi дорога, бо сам знаеш, що ця гора вiдсiль неблизько; стоiть вона серед темних лiсiв; пiдiйдеш до неi якраз на свiтаннi i побачиш, що схили ii вкритi вужами.