Антологія української готичної прози. Том 1

Ходять гуси полем, вскочить лисиця i подушить iх – гуси теж Василевi. А то, було, корова його заблукала бiля озера й провалилася у болото, поки прибiгли на допомогу, вже втопилася. І цi нескiнченнi страти довели його майже до злиднiв.

Якось загорiвся бiр, збiглася вся волость, та не дали ради, полум’я, як хвиля на озерi, розiйшлося по всьому бору. Шугаючи вгорi, воно охоплювало густими лапами ялини i сосни, а дим, як страшний туман, закрив усе небо i землю так, що ледве можна було дихати. Неподалiк був Василiв будинок, iскринка залетiла на тiк, i згорiло збiжжя.

В тi днi селяни казали, що це вiдiмстив Василевi Полiсун, якого вiн колись вдарив каменем, коли той звiрiв i пташок переганяв з одного лiсу в другий. Тодi то один дiд напророчив йому пожежi i мор на худобу. Василь з горя ще частiше почав провiдувати шинок. Його дружина i теща працювали день i нiч i старалися вiдвернути його вiд лихого. Але вiн знову навернувся до безбожних своiх учинкiв.

Одного разу Антiн, Мартин та iншi, хто йому щиро сприяв, прийшли до Василя ввечерi i пробували напоумити, щоб терпляче приймав усi своi бiди: може, колись Бог усе й перемiнить на краще.

А тут якраз насунулася хмара i почалася гроза. Вiн в задумi сидiв коло вiкна, вiтер завивав за стiною, а вiн, як непритомний, промовив:

– Мiй брат, виючи, промчав повз мою хату i полетiв гуляти широкими полями i густими лiсами. Скоро i я за ним туди подамся.

Чуючи цi його слова, перелякалися всi, i дружина почала плакати.

А коли Антiн сказав Василевi, що вiн знову повертаеться до безбожних учинкiв, – той грюкнув зi злiстю дверима i вийшов з хати.

Одного дня надвечiр, сидячи в шинку, Василь, коли вже гарно пiдпив, сказав своiм друзям:

– Скоро я розбагатiю. Спала менi гарна думка: пiду ночувати до Змiевого Каменя, поклонюся чортам, мо’ не пошкодують менi грошей?

Коли ж тi почали з нього насмiхатися, що вiн нiколи не вiдважиться там переночувати (а була вже пiзня година), вiн схопив шапку:

– Ось доведу, що не боюся привидiв! – Кинув товаришам i пiшов на пагорб до Змiевого Каменя.

А звiдти вже не повернувся додому.

Минають днi, тижнi, мiсяцi… Василя нема. Шкодують його знайомi, плачуть дружина з тещею. Немае звiстки, чи живе вiн, чи помер. Ходили рiзнi чутки мiж людьми: однi казали, що Полiсун звабив його в своi нетрi, а дехто навiть чув Василiв голос i Полiсунiв смiх. Рiзне говорили. А Василь згинув назавжди.