Антологія української готичної прози. Том 1

– Люди кажуть, що ти чаклуеш, – вiдказала вона, – а я боюся чарiвникiв.

– О, нi, Марисю, нiкого я не чаклував i не знаю цього ганебства.

– Коли правду кажеш… Я ношу на шиi посвячений у Почаевi хрестик, який може грiхи вiдпускати… Поцiлуй мiй хрестик.

– Охоче, – вiдповiв Семен.

І ледве поцiлував хрестика, як тут з трав пiдняв голову величезний вуж, що мовби хотiв поглянути на Марисю. Перелякана дiвчина закричала. Семен схопив камiнь i вдарив вужа. Той, сикаючи, сховався в травi. А пiсля того раптом з’явився чорний собака, задзявкав i зник.

Марися вiд страху тремтiла ледь жива. Семен провiв ii додому, а звiдти знову подався на лови. Тiльки вже не зустрiв його в лiсi чорний собака.

Побачив тетерука, стрелив, але замiсть птахи – шмат гнилоi кори впав на землю. Злякався Семен, повернувся до хати, аж там – безлiч вужiв сичать i повзуть пiд лаву i пiд пiч. Вiдчинив скриню, вийняв Вужеву Корону, а вона вже не золота: два пожовклi березовi листочка. Семен остовпiв i не знав, що чинити.

Довге ще докучали вужi бiдоласi Семену.

Не давали спокою не тiльки в хатi, але i на гостинах. Коли провiдував сусiдiв, не раз, не боячись людей, з’являвся перед ним невiдомо звiдки вуж i сичав.

Вовкулака

Жив на Полiссi колись селянин Марко, якого нiколи не бачили веселим, завжди вiн чимось журився, був неспокiйний, мовби щось стратив. Будь-яка компанiя була йому не до душi. Коли люди йшли на ярмарок, погуляти, потанцювати або збиралися у недiлю на забаву в корчмi, вiн завше самотою як не сидiв у хатi, то блукав де-небудь у полi‚ задуманий та зажурений.

Дехто питав його, чому вiн такий, i завжди Марко вiдповiдав:

– Забагато я страждав. Нiщо мене вже на свiтi не займае. Помер я для свiту.

Тiльки найближчим знайомим розповiдав свою сумну iсторiю:

– Були часи, коли я був веселим, жодна забава, жоден ярмарок не обходився без мене. Гулi i скоки були в мене в головi, але це недовго тривало. Познайомився я з Оленою. Красива була дiвчина, дочка заможних батькiв.

Я вибрав ii з-помiж усiх iнших дiвчат, яких знав, старався частiше ii бачить, бувати в хатi ii батькiв. Пригорнулася i вона до мене. Через це мое нещастя i сталося.

Багато хто до Олени залицявся та хотiв за дружину узяти, а найпершим був Ілько. Пан йому у всьому потурав, о будь-якiй порi мав право ловити рибу в панських озерах, дешево купував худобу i вигiдно продавав. Часто посилали його в мiсто купити що-небудь для двору, i щоразу вiн щось клав собi у кишеню.