Антологія української готичної прози. Том 1

І так, ошукуючи та обкрадаючи пана, зробився Ілько багатирем; мав чимало приятелiв i ласку вiд пана, бо той вважав його за найнадiйнiшого лакея, любив i вiрив йому бiльше, нiж кому iншому.

Та ось коли послав цей пихатий Ілько сватiв до Олени, то отримали свати гарбуза, бо вона призналася батькам, що не любий iй цей зальотник.

Ілько, почувши про це, сказав:

– Не Оленина воля, а панська. Що не схотiла робити по-доброму, зробить по указу.

Пiшов вiн у маеток i добився свого: загадали Оленi йти за нього замiж.

Сусiди, знаючи про мою любов до Олени, смiялися з мене, кпили з мого нерозважного кохання та з вiдваги, з якою хотiв я всiх, навiть багатирiв, перемогти i Олену повести до шлюбу. І не раз, роздратований такими в’iдливими жартами, вiдповiдав я, що недовго Ілько матиме панську ласку, а грошi, зiбранi шахрайством i крадiжкою, щастя не дадуть, i Олена була б щасливiша, вийшовши за чоловiка хоч бiдного, але поштивого.

Дочувся Ілько, що так про нього говорять, i пообiцяв помститися, як тiльки випаде нагода.

Надiйшов день весiлля, Оленинi батьки, знаючи про мою любов до iхньоi доньки, сказали менi, що свободу панську не перемiниш, хоч вона i несправедлива, i жалю не мае. Просили, щоб погодився з долею, залишився iхнiм приятелем i прийшов на весiлля. Хоч i неохоче, але згодився я на те.

Весiлля було бучне, гостей бiльше, нiж на ярмарку. Зiбрався люд з усiеi околицi, в кiлькох мiсцях на вiльному повiтрi спiвали i пiд музику стрибали.

Олена була в чудовiй сукнi, всi ii вiншували, зичачи щастя i радостi. Сам пан приiхав на весiльне гуляння, Ілько його частував, а пан розмовляв з ним, походжаючи мiж весiльниками. Молодий помiтив мене серед гостей (я стояв сумний, бо мене нiщо тут не займало), вiн глянув на мене iз глумливою усмiшкою i пiшов з паном далi.

Через якийсь час пiдiйшов до мене дудар Артем, чоловiк у лiтах, i каже:

– Чого сумуеш? Випий зi мною горiлки i будеш веселитися зi всiма, – та взяв мене за руку i потягнув до столу з повними пляшками i закускою.

Не вiдмовився я вiд запрошення. Ми випили по два келишки горiлки. Тут хтось незнайомий, дивлячись на мене збоку, сказав з усмiшкою:

– Ну тепер вiн поскаче!

Артем раптово мене покинув, узяв свою дуду i почав грати, а на мене напав ще бiльший смуток.