Антологія української готичної прози. Том 1

Перебiгав я з одного лiсу в другий, та нiде не мiг знайти спокою; пропав сон, бо i пiд час вiдпочинку завжди звучав в моiх вухах розпачливий голос батька, крик дочки, i собаки рвали мое тiло. Одного дня побачив я знайомих селян. Сховавшись вiд полудневоi спеки, сидiли вони в затiнку дерев, а неподалiк ходили випряженi з возiв конi. Пiдкрався я до них, i зачаiвшись за кущами, слухав, про що вони розмовляли мiж собою. Почув, як один з них говорив про мене:

– Де ж бродить тепер у вовчiй шкури Марко? Жалко цього чоловiка.

Ось вже кiлька рокiв мучиться, неборак. Ех, щоб вiн трапив до чарiвницi Оксинii! Кажуть, вона легко перетворюе людей на звiрiв i знову повертае iм людське обличчя. Не знаю, де вона живе, проте чув, що недалеко вiд тих гiр i лiсiв.

Потiшила мене така новина: я вирiшив обiйти всi гори i лiси довкола, аби тiльки знайти Оксинине житло. Кiлька днiв i ночей бродив я без спочинку дикими пущами. З вершин високих гiр оглядав безлюднi мiсцини, надiючись, що десь там ховаеться ii самотня хатина.

Вибiгаю з лiсу в балку. Ранок був ясний i тихий! Бачу: кицька на травi стрибае, ловлячи лапками барвистих метеликiв. Я довго стежив з кущiв на ii веселi пiдскоки i нарештi захотiлося схопити ii. Та тiльки я кинувся, як вона легко, наче вiтер, вiдскочила i вибiгла на пагорб. Ось-ось я вже мав ii схопити – аж вона перетворилася на сороку i полетiла над землею. Гонячи ii, побачив я самотню хатину. Сорока сiла на стрiху i знову перекинулася в кицьку. Бачу – усюди повно котiв розмаiтоi мастi: коти на даху, коти на вiкнах, коти на дворi.

Усюди коти.

Я зрозумiв, що тут живе чарiвниця. Довго стояв i думав: iти чи не йти до неi? Вона мене не прийме у вовчому образi, треба ii де-небудь перестрiти, покiрно впасти до нiг i просити змилосердитися над моею долею. Я заховався i став чекати. Сонце сховалося за лiси i гори; узлiски вже покрив вечiрнiй сумерк, а недалеке озеро, оточене густою лозою, свiтилося. Бачу: всi коти – з хати, зi стрiхи, з подвiр’я бiжать на луг, зривають зубами якусь траву i вмить перетворюються на дiвчат, розсипаються мiж кущiв, спiвають пiснi, стрибають; iншi зривають квiти i в’ють вiнки.

Бiжу i я на луг. Побачив ту траву з дрiбненькими блакитними квiточками; як тiльки ii зiрвав i ковтнув, то враз людиною став. З несказанною радiстю бiжу в гурт легкодумних русалок, скачу з ними, бiгаю, веселюся, зовсiм забуваю про свое нещастя. Ця гульня тривала до пiзньоi ночi.

Змовкли всi птахи у лiсi, тiльки кричали кажани.