Антологія української готичної прози. Том 1

Прилетiла сова i, сiвши на стрiху чарiвницькоi хати, свiтила очима, i реготала, i зойкала, нiби немовля. Тут неждано зашумiв лiс i вода в озерi почала хлюпати на берег. Русалки закричали:

– Пiвнiч! Пiвнiч! – i вiдразу всi перетворилися на кицьок та побiгли на Оксинине подвiр’я; однi видерлися на стрiху, iншi через вiкно сховалися в хатi. А я, знову зробившись вовком, побiг до лiсу, лiг пiд густою ялиною i мiркував про цю пригоду‚ шкодуючи, що недовго побув людиною. Я вирiшив зостатися тут i хоча б на короткий час забути про свое лихо.

Назавтра я дiждався вечора, i знову кицьки перетворилися на дiвчат, а до мене повернувся людський образ. Я бавився з ними, весело i безтурботно бiг час. Тут одна iз зачарованих дiвчат, дивлячись на мене з якоюсь погордою, сказала:

– Менi вiн не подобаеться.

– Чому не подобаюся? – спитав я, пiдходячи до неi.

– Тому що бачила, як ти перетворюешся на вовка, а я вовкiв ненавиджу, бо через вовка маю бiду.

– Як це?

– Коли я жила ще з батьками, пасла гуси в полi, вовк схопив мене i занiс у лiсовi нетрi, кинув там, а сам зник. Блукала я по хащах, плакала i кричала, не знаючи, в який бiк податися. Раптом на мiй голос прилетiла в хмарi чорних птахiв Оксинiя, перетворилася на жiнку i, узявши мене за руку, сказала: «Ти не вийдеш з цiеi лiсовоi пущi. Нападуть на тебе дикi звiрi i розiрвуть. Іди краще до мене, в мене жити весело, щовечора танцi i пiснi.

Ти ж юна дiвчина i, знати, любиш поскакати?» Не хотiла спочатку ii слухати, але, подумавши, що в тих диких лiсах нiхто менi не допоможе, згодилася нарештi з ii пропозицiею. Не знаю, як я опинилася в хатi чарiвницi.

О, краще померти, як бути цiлий день звiром i тiльки на хвилю могти забутися. Слухаючи Ганинi нарiкання, я вiдчув тремт на цiлiм тiлi i вмить перетворився на вовка. І одiзвалися в пам’ятi: батькова розпач, лемент бiдноi дiвчинки, i собаки почали рвати мое тiло.

Кидаюся в лiс, бiжу всю нiч без спочинку – нiде не можу сховатися вiд жахливого спогаду i погонi тих страшних собак.

Нестерпним зробилося життя, нiде не знаходжу спокою, бiгаю в розпачi по горах i лiсах; стратив уже i надiю, що колись хоч на хвилю покине мене моя мука.

Блукаючи без вiдпочинку, пробiгав якось у полi, де в затiнку полуднували орачi. Бачу: iде дорогою священик, спиняеться, пiдходить до своiх парафiян.