Антологія української готичної прози. Том 1

Почалася довга розмова про рiзнi духовнi речi: священик iх повчав жити мiж собою в згодi i дружбi, дарувати одне одному кривду i не думати нiколи про помсту, бо помста найбiльше суперечить релiгii i огидна Боговi. Вона принижуе людську гiднiсть до стану тварини, а доброчиннiсть i лагiднiсть злагоджуе милосердя Боже.

Сховавшись у густих кущах, я чув усi слова священика i вiдразу вирiшив не тiльки не шкодити людям, але навiть намагатися iм служити i допомагати в чiм тiльки зможу: а може, i надi мною Бог змилуеться, душа ж моя безсмертна.

З цими думками я покинув священика i орачiв.

Минуло кiлька днiв. Блукаючи, думав собi: що я можу зробити доброго у вовчому образi, який усi зневажають? Ледве пiдiйду до людського житла, як всi кричать на мене i собаками нацьковують, то мушу якнайхутше тiкати до лiсу. Проте я не вiдмовився вiд свого намiру. Кiлька разiв вiдганяв лисицю, що пiдкрадалася до гусакiв чи iндикiв, яких необачно залишили в полi. Не раз вiдбирав барана, якого вовк вихопив з отари.

Так живучи, я трохи заспокоiв своi думки, мiг вже заснути, хоч i ненадовго; увi снi приемнi мрii нагадували менi минуле, коли був ще чоловiком.

Було це в жнива в гарну погоду. Я блукав рiдними околицями, коли на полях доспiло збiжжя. Недалеко вiд себе побачив Олену. Вона жала на своiй нивi, а на межi, лежачи на снопах, спав маленький хлопчик. З приемнiстю дивився я на цей краевид, тiшився, що Олена щаслива, спокiйно живе зi своею сiм’ею. Бог благословив iх господарство, i жито гарно вродило на iхнiй нивi.

Поки я любувався на все це, вискочив iз лiсу вовк i схопив хлопчика. На дитячий крик кидаеться мати.

– Рятуйте дитинку мою! – кричить вона, божеволiючи вiд жаху.

Я наздогнав вовка, вiдiбрав не покусане ще дитя i вiднiс до матерi. Сусiди, що прибiгли на рятунок, дивувалися зi всього цього, а я втiк до лiсу.

Якесь приемне почуття i умиротворення охопили мене пiсля цiеi пригоди. Я лiг пiд деревом i заснув у солодких мареннях. Повернувся увi снi в свою щасливу молодiсть i так менi було легко, що, як пташка, перелiтав з мiсця на мiсце.

Бачу перед собою такий чудовий сад, якого нiколи в життi не зустрiчав; гай, повний пташиного щебету, а пiр’я у них гарнiше i привабливiше, нiж нашi веснянi квiти; чистi криничнi води струменiли тут i там; деякi дерева були в пахучому цвiтiннi, а на iнших – доспiвали плоди. Я зауважив на пагорбi келихи величезних лiлей, якi розливали приемнi запахи.