Антологія української готичної прози. Том 1

Тiльки я хотiв зiрвати кiлька квiток – з’явилася передi мною Ганна (сукня на нiй бiла, як лiлея) i каже менi:

– Не рви моi квiти. Я садила цi лiлеi на своiй могилi, поливала слiзьми своiми.

І, сказавши так, зникла.

З саду перелетiв я знову у якусь дику пустку; блукаючи серед сторiчних сосен‚ ледве знайшов стежинку, яка вивела мене на якусь величезну гору. Тут я зустрiв якогось велета. Вiн узяв мене за руку i вивiв з лiсу на пагорб, де була могила. На нiй стояв дерев’яний хрест, а неподалiк стирчала вбита в землю лопата.

Велет наказав менi вiдкопати могилу i дiстати звiдти мерця. Охоплений страхом, я виконав усi його накази i дiстав iз землi величезного скелета.

– Це буде твое тiло, – сказав менi велетень. – Мусиш плакати в ньому, заки не покличуть тебе до нового життя…

Я тремтiв вiд страху, просив, щоб дав менi спокiй, але велет сильно штовхнув мене, i я впав на величезнi груди скелета, а разом з ним – у яму. Борюкаючись зi смертю, я прокинувся.

Бачу: я – людина. І одяг той самий, який я вбрав колись, iдучи на Оленине весiлля. Не вiрив, що це було насправдi. Боявся зрушити з мiсця, аби тiльки не зникли такi солодкi марева. Довго перебував я в задумi, пiдняв очi до неба i дякував Богу, що уберiг мене вiд того жаху.

Пiднявся я з могили з невимовною радiстю. Здавалося менi, що всi дерева i птахи вiншували мене з новим життям. О, як солодко переконатися у милосердi Божому!

Родимка на вустах

Це iсторiя про Варку Плаксуниху, яка померла по-християнськи, висповiдавшись i запричастившись, хоча за життя була дуже далека вiд Бога.

Їi мати Пракседа мала корчму над рiкою, а батько господарював у панському фiльварку. Одне слово, не бiдували, хоча та корчма не була при великiй дорозi i дуже рiдко ii хтось вiдвiдував, однак вона незабаром зiбрала грошi, жила весело, купувала новi сукнi i завше гарно була вбрана.

Сусiди пiдозрювали, що Пракседа на довколишнiх селах вiдбирае молоко коровам, бо сама‚ дуже мало маючи худоби, масло i сири продавала в мiстi, i вже по всiй околицi ширилися чутки, нiби вона опiвночi бiлий рушник вiшала на стiнi, пiдставляла вiдро i з двох кiнцiв доiла, молоко лилося з того рушника до начиння i за хвилю усi гладущики були повнi.

Кiлька господарiв вирiшило конче переконатися‚ чи то правда‚ запрягли опiвночi коней i поiхали туди‚ бо корчма була далеченько вiд села.