Антологія української готичної прози. Том 1

– Ей‚ куме‚ якийсь ти дивак, звiдки знаеш‚ вона попсуе обличчя?

– Сказав би тобi, але боюся. Михась-ловчий‚ котрий закоханий в неi‚ то шалений чоловiк, хотiв мене бити за правду. А Пракседа як напала, то я мусив тiкати з корчми.

– І яку ж тим iм правду зрадив?

– Не кажи тiльки‚ куме‚ нiкому… Я сказав‚ що то ii диявол поцiлував.

– Ха-ха-ха! Але ж ти дивак!

Так ото собi бесiдуючи‚ зайшли вони у село‚ в хатi у кума повно гостей – дiвчат i парубкiв гарно вбраних‚ а всi мають повнi рум’янi щоки‚ чорнi брови i вогнистi очi.

Охрiм здивовано роззирався довкола. Кум запросив його сiсти на лавi, вгостив горiлкою, дав на закуску млинцiв‚ а дiвчата його враз оточили й‚ зазираючи з усмiхом в очi‚ просили‚ аби iм якого веселого танцю заграв. Охрiм почав грати з запалом‚ притупуючи ногою. Грав цiлу нiч‚ а йому здавалося що не бiльше години. Аж коли один з хлопцiв узяв його за рамено i проказав «В iм’я Отця i Сина» – i хата‚ i кум‚ i всi гостi враз позникали‚ а вiн побачив‚ що сидить у лiсi на гнилiй колодi i з останнiх сил надимае дуду.

Здогадався Охрiм, що таку лиху штуку зробила йому з намови ловчого Пракседа i вирiшив помститися. Для цього знайшов чаклуна i впросив‚ аби силою своiх чарiв шкодив ловчому всюди на полюваннi, i справдi вiдтодi той нiколи не мiг поцiлити жодноi звiрини‚ ставши об’ектом кпинiв‚ i втратив панську ласку.

Якось Михась‚ вертаючи з ловiв‚ перестрiв Охрiма‚ слово по словi зав’язалася сварка i ловчий прострiлив дударевi ногу‚ що той ледь не вмер з тоi рани.

Незадовго потому Михась захворiв‚ опав на силах i весь почорнiв. Лiкарi не дали ради i вiн помер.

А тим часом люди зовсiм корчми вiдцуралися‚ десь i панич пропав i бiльше не з’являвся. Парубки‚ що захоплювалися Варкою‚ перестали з нею спiлкуватися‚ а родимка за кiлька рокiв зробилася така велика‚ що почала псувати колись чарiвний вигляд.

Сусiди перемовлялися межи собою: тепер Варка не вийде замiж, зiстарiе‚ мешкаючи при матерi, хто ii вiзьме? Не така вже гарна як колись була i зла слава про неi далеко розiйшлася по свiту, парубки в очi з неi насмiхалися:

– Чекай‚ панно‚ шляхтич в пишнiй карет приiде до тебе в свати.

Дiвчина‚ чуючи такi кпини‚ тiльки сумувала i приховано заливалася слiзьми.

Зимовою порою мiщанин Якiв Плаксун, чоловiк багатий‚ iздив по селах i скуповував льон. Лучилося йому побувати i в тих краях‚ де жила Пракседа та кiлька днiв пожити у корчмi. Варка вiдразу йому запала в серце.