Рівно/Ровно (Стіна): нібито роман

Плаский дах, вкритий руберойдом, завбiльшки з футбольне поле, звiдки, напевно, мае бути видно дахи й телеантени Захiдного сектора, вежi готелiв i ген аж там, далеко, на обрii – будiвлi району Ювiлейний, уже не за, а – перед зовнiшнiм закрутом Стiни.

Доторкування пальцем до кнопки дзвiнка не дало жодного аудiорезультату, як i у випадку з лiфтом. Або дзвiнок працюе ледь чутно, або ж не працюе взагалi. А твоi ключi, вони так i залишилися висiти на цвяшку в передпокоi, там, по той бiк Стiни.

– Заходь, сину, – тихо сказала мати, вiдчинивши перед ним дверi навстiж i вiдступивши на крок, замiсть кинутись назустрiч.

З-за материноi спини, з вiтальнi в коридор виступили двi квадратноплечi постатi без облич, бо в контражурi.

– Шлойма Васильович? – У запитаннi бринiло водночас ствердiле ствердження. – Це хара… добре, що ми заздалегiдь знали про ваше прибуття. Ми з Миколою Івановичем уповномоченi пригла… запросити вас на одкрите заседанiе мiсцевоi Спiлки письменникiв!

Тон висловленоi пропозицii заперечень не допускав навiть гiпотетично.

Шлойма з торбинками пройшов до кiмнати, розсунувши квадратноплечих. Поставив подарунки на стiл, сiв на канапу.

– Я приiхав побачитися з рiдними. – Намагаючись бути спокiйним, подивився знизу вгору на гостей. На свiтлi вже було видно, що вбранi вони у не вельми зграбно пошитi костюми-двiйки та сорочки з краватками. – Так що лишiть мене у спокоi, будь ласка… Мамо, а де батько? Де Уляна?

Мати вiдiйшла вiд одвiрка, з-за спин квадратноплечих, присiла на край канапи.

– Вона хотiла прийти, синку. Але у них у школi захворiла вчителька, росiйський мовник, i Уляну попросили вийти на замiну. А батько поiхав на Черкащину. Позавчора. Ну а як ти там, синку?

– Я не там, мамо, я вже тут. Ну, обiйми ж мене! – вже майже наказав Шлойма, i мати, пiдсунувшися ближче, пригорнулася до нього. – Мамо, хто це такi? Навiщо ти iх впустила?

– Сину! – Мати зазирнула йому в очi.

* * *

– Якi збори, мамо? Я що, чекав усi цi роки, щоб приiхати сюди i йти на збори? Ти краще розкажи…

Тим часом один з квадратноплечих, той, якого iнший назвав Миколою Івановичем, м’яко й тихо перейшов кiмнатою i, вiдхиливши штору на вiкнi, визирнув униз, у двiр.

– Слабенька у вас машина, Шлойма Васильович, – з простодушною iронiею в голосi зауважив вiн.