Романи

– Цього я не можу пообiцяти, хоча з великою приемнiстю виконав би ваше прохання, точнiше, забаганку. Ця справа вимагае поспiху, особливо пiсля невдалоi розмови зi старостою.

– Це заперечення не береться до уваги, – сказала господиня. – Староста – особа взагалi невпливова. Хiба ви не помiтили? Вiн би нi дня не залишався на своiй посадi, якби не дружина, яка залагоджуе всi справи.

– Мiццi? – запитав К.

Господиня кивнула.

– Вона була при цьому, – сказав К.

– Щось говорила?

– Нi, але у мене не склалося враження, що вона в принципi здатна щось сказати.

– Знову ви помиляетеся, оцiнюючи тутешнi порядки, – сказала господиня. – У кожному разi все, що говорив вам староста, не мае жодного значення. З його дружиною я при нагодi переговорю. Крiм того, я можу вам пообiцяти, що вiдповiдь Кламма прийде не пiзнiше, нiж через тиждень. Тепер у вас немае жодних пiдстав не виконувати мого прохання.

– Усе це не так важливо, – сказав К. – Я прийняв рiшення i буду намагатися досягнути свого навiть у разi вiдмови.

А якщо я вже наперед усе вирiшив, то навiщо менi просити про зустрiч? Те, що без такого прохання виглядатиме як смiливiсть, але без жодних поганих намiрiв, пiсля негативноi вiдповiдi перетвориться на вiдвертий непослух. А це було б набагато гiрше.

– Гiрше? – запитала господиня. – Непослухом це буде в кожному разi. А тепер робiть як знаете. Дайте менi спiдницю.

Не звертаючи на К. жодноi уваги, вона вдягнула спiдницю i вийшла на кухню. Уже протягом певного часу з боку шинку було чути шум.

Стукали в кухонне вiконце. Помiчники вiдчинили вiконце i крикнули, що вони голоднi. За ними з’явилися обличчя iнших вiдвiдувачiв. Чувся навiть тихий, хоча й багатоголосий спiв.

І справдi, розмова К. з господинею затримала приготування обiду, iсти ще не було що, а гостi вже зiбралися. Але нiхто не наважувався порушити заборону i зайти до кухнi. Нарештi спостерiгачi, що розмiстилися бiля кухонного вiконця, вiдрапортували, що господиня вже вийшла, служницi поквапилися на кухню, а коли звiдти вийшов К.

, то чимало народу, – близько двадцяти чоловiкiв та жiнок, убраних провiнцiйно, але не по-сiльському, – кинулися геть вiд вiконця, щоб зайняти мiсця за столами. Тiльки за одним невеличким столом у кутку вже сидiла подружня пара з дiтьми; бородатий чоловiк iз привiтним обличчям, голубими очима та розтрiпаним сивим волоссям нахилився до дiтей i стукав ножем у такт iхньому спiву, одночасно намагаючись притишити його.