Романи

не вистачило сили волi залишитися в санчатах, зачинити дверi i там дочекатися Кламма або хоча б перечекати, поки пiде цей пан. Ясна рiч, не було певностi i в тому, чи зараз не вийде сам Кламм, i тодi, безумовно, краще розмовляти з ним не в санках. Так, багато над чим варто було подумати, але вже надто пiзно, все пропало.

– Ідiть за мною, – звелiв пан, при цьому наказ був не так у його словах, як у жестi рукою, що супроводжував цi слова, – короткому, пiдкреслено байдужому.

– Я чекаю тут на одну людину, – сказав К.

просто так, не сподiваючись, що це подiе.

– Ідiть, – повторив чоловiк незворушно, нiби демонструючи: вiн нi хвилини не сумнiвався в тому, що К. на когось чекае.

– Але тодi я розминуся з тим, на кого чекаю, – сказав К., здригнувшись усiм тiлом.

Попри все у нього було вiдчуття, що вiн уже досягнув чогось i тепер це стало його власнiстю, яку вiн не повинен вiддавати на вимогу першого-лiпшого.

– Ви в будь-якому випадку з ним розминетеся, незалежно вiд того, залишитеся чекати чи пiдете, – цi слова звучали категорично, але в них вiдчувалася готовнiсть поступитися К.

– Тодi я краще розминуся, поки чекатиму, – вперто сказав К., цей пан не примусить його пiти звiдси.

Чоловiк на мить вiдхилив назад голову i зосереджено заплющив очi, нiби хотiв повернутися до власноi помiркованостi пiсля впертостi К. Провiв язиком по губах напiврозтуленого рота i сказав фiрмановi:

– Розпрягайте коней.

Вiзник послухався i змушений був злiзти донизу у своему кожусi, вiн кидав на К.

злiснi погляди, нiби сподiвався не iншого наказу вiд свого пана, а бiльшоi податливостi К. Вiн потягнув коней разом iз санками назад, до бiчноi прибудови, мабуть, там, за великими ворiтьми, мiстилася конюшня i возiвня. К. залишився сам. Сани рухалися в одному напрямку, юнак – в iншому, тою ж дорогою, якою прийшов К. Усе вiдбувалося дуже повiльно, нiби К. хотiли продемонструвати, що вiн усе ще мае можливiсть повернути iх назад.

Мабуть, це справдi було можливо, але нiчого б не дало, бо повернути назад сани означало вигнати геть самого себе.

Тому вiн залишився стояти единою живою душею на всьому дворi, хоча це й була безрадiсна перемога. По черзi вiн дивився услiд то пановi, то фiрману. Добродiй уже дiйшов до дверей, через якi К. потрапив у двiр, ще раз озирнувся назад, похитав головою на затятiсть К., а потiм рiшучим, коротким i остаточним рухом зайшов у коридор, де вiдразу ж зник.