Українські традиції та звичаї

Звичаеве право передусiм стосувалося землi. Це було дуже актуальним, адже тривалий час, коли iснувала колективна власнiсть на землю, члени громади мали спiльнi (громадськi) землеволодiння.

Споконвiку для украiнського народу мiрилом заслуг була праця: хто скiльки вклав у землю, той вiдповiдно мав i отримати. На цьому грунтувався i звичай першого займання вiльних земель i отримання на них власностi. Хто перший вклав у неi свою працю, той мiг i займати певну територiю. Цей звичай, нiде не прописаний у правових актах, називався «займанщиною».

До звичаевого права належав i поширений у деяких районах Украiни земельний передiл, що мав забезпечити справедливий розподiл землi. Цей передiл вiдбувався в межах громадського сходу. Усю громадську землю дiлили на шматочки, а потiм вiдбувалося жеребкування. Це завчасно обговорювалося, важливими показниками були кiлькiсть осiб у селянському дворi (або родинi), а також заслуги господаря, його праця та поведiнка всiх членiв родини.

Керуючись звичаевим правом, вирiшували i земельнi та iншi власницькi суперечки, визначали, кому i що мае переходити у спадок.

Інколи пiд час громадського сходу влаштовували народний копний суд. Вiн також вiдбувався на основi звичаевого права i народноi моралi. Особливого поширення така форма розгляду справ набула у XVII—XVIII столiттях на Закарпаттi, Прикарпаттi та Волинi.

На копному судi розбирали головним чином справи, що ми тепер називаемо кримiнальними – крадiжка, навмисний пiдпал, побиття тощо.

Злодiй, який посягнув на чуже майно, звiсно, не чекав, доки з ним розбереться народний суд, часто вiн намагався втекти iз села. Тодi пiсля заяви потерпiлого громада «вела слiд» – якщо вiн приводив до iншого села, там за злодiя мала взятися вже iнша громада, хоча вiн i не робив нiчого поганого ii мешканцям. У Прикарпаттi та на Полiссi злодiя розшукували тiльки у присутностi потерпiлого.

Утiм, крадiжки траплялися не дуже часто, украiнцi довiряли один одному (казали: «Ми ж одна громада»), навiть дверей нiколи не замикали.

Бойки, наприклад, коли всiею родиною виходили в поле, пiдпирали дверi палицею – це означало, що в хатi нiкого нема.

Щоб не порушувати справедливостi, на судi потерпiлий мав надати доказiв на пiдтвердження злочину. Це могли бути якiсь особливостi крадених речей, а також синцi та пошкодження на тiлi (у разi нападу).