Шляхом бурхливим

– Что ж ему будет, запорожцу то?

Москаль в соболевiй шапцi вихилив чарку i став закусювати таранею.

– Что будет? – спитав вiн, випльовуючи кiстки. – Батогами его хорошенько, чтоб не шлялся по государевим городам да не смущал народ. А потом к князю в Белгород, а тот iлi сам расправiтся, iлi в Москву пошльот, а там разговори кароткiй.

Ванька Стрешньов пiдняв руку до носа i показав, як рвуть обценьками нiздрi.

– Здорово!

Дорош зрозумiв не все, що балакали москалi, але здогадався, що балакали вони нi про кого iншого, як про його нового знайомця запорожця, що був на пасiцi у Журавля.

Вiн знав, що до Москви спроваджують усiх непокiрних московському урядовi. Коли таку значну людину й кошового отамана, як Сiрко, надiслано до Москви, а вiдтiля запроторено аж до Сибiру (Дорош знав про це вiд батька), то що ж буде запорожцевi?

Вiн розбудив батька i, збентежений, пiшов за ним до хати. Коли Дорош iшов iз школи додому, йому добре хотiлося iсти, але тепер страва якось не йшла йому в рот.

– А ти чого не iси? – спитала мати. – Наiвся, мабуть, смiття отого – лопуцькiв та калачикiв?

– Нi, я кашу в школi iв.

– А що, – спитав батько, – хiба хто скiнчив науку?

– Клименко Петро дякував бакаляровi кашею.

– Який Петро? Іванiв син?

– Атож.

Дорош дуже радий був з того, що так легко викрутився зi свого прикрого становища: ну, як скажеш батьковi, чого йому iсти не хочеться? Ледве скiнчили обiдати, вiн шмигнув до ворiт.

– А ти куди лагодишся? Хiба не поiдеш зi мною на винницю?

Хлопець ляснув себе по головi: вiн i забув попередити батька, що прийде дяк.

– Тату! Пан бакаляр казали, що поiдуть з вами на винницю.

– Ну, що ж, веселiше буде. Коли вiн прийде?

– А ви коли iхатимете?

– Та ось, як упораюся з сiном. Мабуть, надвечiр. А ти куди?

– Купатися. А я вже вмiю плавати! – похвастався хлопець.

– Ач, який? Хто це тебе навчив?

– Запорожець!.. – мимоволi вихопилося у хлопця.

Вiн навiть затулив рота, так неприемно було йому, що вiн проговорився.

Батько похмурився. Вiн не дуже долюбляв воеводу та московський уряд, але при повстаннi, що пiдняв Сiрко п’ять рокiв тому, вiн, як i бiльшiсть козакiв Харкiвського полку, не зрадив Москви i навiть палив з гармати по Сiркових ватагах, коли той спинився, йдучи до Брюховецького зi Змiева, пiд стiнами Харкова. Вiн одразу, як i воевода, подумав, що запорожець був з тих, що пiдбивають нарiд на повстання.