Шляхом бурхливим

Дорош кiлька разiв увiходив у рiчку; вода вже не здавалася йому такою холодною, як ранiше, але жах перед тим, що вiн може потонути, знову вертав його на берег. Вiн довго сидiв, сумно оглядаючись навкруги. Нарештi, коли хлопець зовсiм вже хотiв був кинутися у рiчку, мовляв – що буде, то й буде, вiн побачив, що з лiсу на тому березi вийшли два чоловiки. Одного з них зразу пiзнав Дорош. Це був старий дiд Журавель, що мав пасiку недалеко вiд рiчки. Ідучи купатися, хлопцi обов’язково проходили повз пасiку й город старого Журавля.

Журавель завжди сидiв у куренi i мовчки курив люльку. Хлопцi чемно проходили повз старого, уклонялися й казали:

– Здоровi були, дiду Денисе!

Дiд пересовував люльку з одного кутка рота в другий i питав:

– Знову красти городину?

– Нi, ми купатися.

– Так… – пухкав люлькою старий Журавель.

Повертаючися з купання, хлопцi вже не йшли повз курiнь, а плазом кралися помiж огудиною i набирали у пазухи молодi зеленi огiрки. У кожного вдома був свiй город, але крадене завжди здаеться солодшим.

Старий мав ще досить зiрке око.

– Держи! – кричав вiн, побачивши хлопцiв, хоч держати було нiкому.

Хлопцi, як зграя горобцiв, летiли городом, перестрибуючи через грядки, а старий Журавель тупцяв на однiм мiсцi коло куреня, гро-зився люлькою услiд хлопцям i кричав:

– Дожену… жовч видавлю!

Дорош мимоволi згадав це, побачивши Журавля, i усмiхнувся.

Чоловiк, що йшов з Журавлем, був молодий, дужий i високий на зрiст, у розхристанiй бiлiй сорочцi i в синiх штанях; матня його штанiв була така довга, що мало не волочилася по землi.

І дiд i молодий були без шапок. Чубатi голови iхнi, одна сива – дiдова, а друга чорна – незнайомця, виблискували на сонцi.

– Диви… – сказав Журавель, побачивши на березi Дорошевi сорочку й штани, – потоп хлопець.

Молодий приставив долоню до лоба й почав розглядати рiчку.

– Та невже потоп?.. Еге-ге! – сказав вiн, побачивши хлопця, – втоплений грiеться на сонечку.

– Де, де? – спитав старий i собi, притуляючи долоню до лоба.

– Де втоплений?

– Та ось на тому березi. Чого зажурився? – крикнув молодий Дорошевi. – Пливи сюди!

– Не можу! – крикнув Дорош.

– А як ти туди добрався?

– Переплив.

– Хе, хе… – засмiявся старий. – Чудасiя: туди пливе, а назад не може. Це як наш колишнiй курiнний Жаба. Помер вже, хай йому грець. Так той було каже: у мене така вдача – до шинку дiйти можу, а назад нi. Чудасiя!

Журавель та молодий почали роздягатися.