Шляхом бурхливим

– Подождi! – злiсно вже вiдштовхнув ii Стрешньов. – Не лезь! Тебе кiдать, Семьонич!

– Брось, Ваня! – знову сказала баба i раптом, просунувши руку пiд лiктем Стрешньова, змахнула зерно зi столу на землю.

– Ти что ж ето, стерва, делаеш?

Баба зареготала.

– Єщьо i смейотся! – крикнув дячок. – Дай ей, Ваня, по сусалам!

Стрешньов розмахнувся й ударив бабу.

– Ой, убiл окаянний!

Прозоров, що досi мовчав i тiльки п’яно, вилупивши очi, дивився на бабу, раптом пiдвiвся i мовчки дав у вухо Стрешньову.

– А, ти так! Бей его, Семьонич! – крикнув Стрешньов, кидаючись на Прозорова, але Семенич розсудливо пiдвiвся й одiйшов на бiк, погладжуючи бороду i з задоволенням дивлячись, як Стрешньов бив Прозорова.

Козаки та мiщани, пихкаючи люльками, з зацiкавленням стежили за бiйкою. Баби заверещали й забилися у куток. І дивне дiло: спiвчуття московки, що ii щойно вдарив Стрешньов, було не на боцi ii заступника, а на боцi Стрешньова.

– Так его! – верещала вона, – бей его, окаянного!

Банько повалив супротивника на землю i почав тузити куди попало. П’яний, як дим, Прозоров лежав пiд Стрешньовим, блимав очима i, мабуть, не розумiв, за що його тузить приятель. Але стусани Стрешньова, очевидячки, трохи прохолодили й прояснили п’яну голову Прозорова, бо, коли Стрешньов, набивши його до схочу, злiз з нього, той пiдвiвся, сiв на лаву, гикнув i вже значно розумнiше глянув круг себе. Потiм висякався, наче зробив яке дiло, витер нiс полою каптана i сказав:

– Ну, не сердiсь, Ваня! Давай лучше випем да помяньом покойного Гусева.

– Оце дiло! – сказав шинкар, що кiлька разiв кидався рознiмати бiйцiв, але його щоразу хапали за полу козаки i вiдтягали на бiк, бо вони були дуже радi цiй несподiванiй розвазi.

– Це дiло! Що, ставити кварту? – подивився шинкар на Стрешньова.

– Ставь, чорт с нiм!

Дорош, скориставшись з цiеi нагоди, непомiтно сунув собi за пазуху кварту горiлки й деякоi закуски, пробрався понад стiнкою до дверей i вийшов на вулицю.

Дощ пiшов ще дужче, небо було зовсiм темне, так що Дорош без свiтла не бачив нiчого круг себе; але вiн добре знав дорогу i за кiлька хвилин вже бiг площею по бур’янах навпростець до з’iжжоi.

– А я думал – обманьот пострельонок, не прiнесьот. Ну, давай сюда! Ого – кварта! Молодец! Ну, что ж, зайдi в iзбу, поговорi с казаком.

Але у Дороша були тепер зовсiм iншi пляни.

– Тепер нiколи.