Шляхом бурхливим

На греблi не було нiкого, коли втiкачi пiдпливли до неi, i човен тицьнувся носом у хмиз, що ним була вкрита гребля. Вони вийшли з човна i потягли його через греблю. Запорожець марно покладав надii на своi сили: човен був важкий, i утрьох, з безсилим холопом та малим хлопцем, видно було, перетягнути човна через греблю не вдасться.

Не знаючи, що робити, втiкачi, заморившись, мовчки стояли коло човна. Раптом зовсiм близько вiд них почулися звуки п’яноi пiснi:

– Ой, у Лузi Базавлуцi, там стояв курiнь бурлацький,

Там був-пробував Кiшка Самiйло, гетьман козацький,

І мав вiн собi товариства сорок чоловiка… – спiвав чийсь дужий i трохи хрипкий голос.

– І мав вiн собi товариства сорок чоловiка…

– Стiй! – спинив сам себе спiвець, перервавши пiсню. – Що то за люди? Та ще й з човном! Що це ви, добрi люди, греблею човном пливете?

До втiкачiв пiдiйшов кремезний козак i став заглядати в обличчя то запорожцевi, то холоповi.

– Не наськi. А це – кацап. З Бабаiв чи що?

– З Бабаiв.

– Хе-хе! Це я жартуючи сказав «з Бабаiв», а влучив. Вперше чую, щоб з Бабаiв та на Лопань рибалити приходили. А рибка таки в вас е… – сказав вiн, намацавши у човнi коропiв, що наловив Дорош, – добрий коропина! А все ж не те, що ранiше було, як ми сюди на слободи прийшли. Було, як iде напровеснi риба, вода аж клекотить вiд неi, постановиш отак у воду весло, – продовжував вiн, узявши з човна весло i ставлячи його сторч, – так отак весло сторч стоiть у водi, рибою держиться.

– Пiдсоби, друже, човна перетягти через греблю!

– Це можна. А ну, берись!

Козак був дужа людина, i це вiдразу помiтно було з того, як човен з його допомогою поповз по греблi.

– Тут! Стоiть! – сказав козак, коли човен заколихався на водi по другий бiк греблi. – Отак ми чайки коло Кизикерменя перетягали суходолом, коли турки Днiпро ланцюгами перегороджували!

– А ти хiба бував у Сiчi? – спитав козака запорожець.

– Атож… А тепер обабився, гречкосiем зробився.

– А давно з Сiчi?

– Давненько… Рокiв п’ятнадцять… та нi, рокiв двадцять тому…

– Молодий ще був?

– Молодий. А це я йду з города. Глядiв, як палено вiдьму. Кажуть люди, вiдьма. А хто ii знае, чи вiдьма вона, чи нi. Баба як баба. Та мабуть, не вiдьма, бо добiгла до рiчки й на той бiк вилiзла. Значить, урятував Бог. А коли б була вiдьма – потонула б.

– Вона вмерла! – сказав Дорош.