Шляхом бурхливим

Це був кремезний козарлюга з довгим оселедцем, що вiн його закладав за праве вухо; люльку, видно було, козак не випускав з рота; через лоб до самого носа в нього йшов великий шрам; шрам пересiк брову, пiдтягнув вiко лiвого ока, воно вип’ялося трохи далi, нiж праве, i через це здавалося, наче вiн чомусь дивувався своiм лiвим оком, тим часом як праве сидiло глибоко пiд бровою й горiло насмiшкуватим вогником.

Другий, Недайвода, був здоровий парубок з величезними, товстючими руками. Дорошевi спало на думку, що такими руками вiн мiг би й сам перетягнути батькiвського човна через греблю.

Третiй – Панас – хлопець рокiв вiсiмнадцяти, смiшливий i гарний, як дiвчина. Вiн дивився у рот отамановi, сам роззявивши рота, як грак лiтньоi жаркоi днини, i видно було – тiльки й чекав хвилини, щоб залитися реготом, хоч оповiдання отаманове було не таке, щоб звеселити козацьке серце. Один з двох останнiх був або ногаець, або татарин, жовтий обличчям, косоокий i вилицюватий, а другий з таким бiлим чубом i бровами, що вони здавалися сивими на його червоному обличчi.

– …І закував мене той москаль Стрешня i руками, i ногами у колодки. Думав, сам зроблюся колодою. Спасибi, визволив пiддячий: звiльнив руки вiд колодок, а то б пропав. Я думав, пiддячий добра людина, а вiн, катюга, ледве не спалив мене, як мордував у в’язницi. Он ба, – засукавши холошу, показав Глек праву литку, що обпалив вiником Микита, – вiником сучий кацап пiдпалював.

Коли Глек розповiдав, як Дорош визволив його та холопа з в’язницi, Панас таки дiждався своеi хвилини й зареготав на весь лiс так, що навiть конi пана Донця покинули пастися, пiдвели голови й подивилися на козакiв, а старий вийняв люльку з рота, чвиркнув i сказав:

– Жвавий хлопець! Я й батька його знаю – добрий козак колись був, а тепер вони всi тут воевод бояться, за земельку держаться, як реп’яхи за матню.

Дорошевi дуже неприемно було чути це про батька; коли ж всi почали його вихваляти, вiн не витримав, вилiз з-пiд свого куща i пiшов до рiчки: вiн не бачив у своему вчинковi нiчого дивного.

– А ти куди, хлопче? – запитав його Глек.

– А по рибу… Там же у човнi риба лишилася. На снiданок.

– Добре, тiльки вiдгукнися – пугу! пугу! – як запитае вартовий, а то ще й пiдстрелить тебе.

– Знаю.

Дорош пiдiйшов до рiчки, розглядаючи, де б мiг бути вартовий, як над самою головою почув голос вартового:

– А ти куди, чортеня, йдеш?

– Пугу! пугу! – крикнув Дорош.