Шляхом бурхливим

Але, очевидячки, дячка ще не було, бо не було його i в Приказi, куди заглянув Дорош. До Микити у з’iжжу вiн боявся заходити: йому чомусь здавалося, що Микита здогадався, хто випустив в’язнiв, хоч пiдстав для такоi гадки не було нiяких. Хлопець не знав, що робити: чи повiдомити Глека про Стрешньова та стрiльцiв, чи нi, бо вiн не знав, куди поiхали переслiдники, а з другого боку – Глек i сам добре знав, що його шукатимуть. З того, що переслiдники поiхали кiньми, а не човнами, можна було гадати, що вони не на певнiй дорозi.

До того ж запорожцiв було не менш нiж стрiльцiв, отже, Глековi боятися наче б то було нiчого. Таким чином, Дорош того дня не поiхав до запорозького табору i не повiдомив козака. Вiн заспокоiвся i думав, що все буде гаразд.

Ввечерi Дорош навiдався до шинку. Вiн мав на думцi послухати балачок козакiв, що, йдучи на варту, iнодi заходили до шинку промочити горлянку. Перше, що вiн побачив коло шинку, була постать старого Микити. Микита, який вже стояв коло тину, спершись на нього всiм тiлом i жестикулюючи руками, намагався вдержати рiвновагу.

Побачивши Дороша, ухопився лiвою рукою за тин i сказав:

– А казак твой – тютю! Убьог… i холоп убьог… А мойо дело што? Мойо дело сiдi i стерегi, а я не повiнний, потому, как сам подьячiй ключi у меня отобрал. А замок целий. А нечiстому что замок? Єго замком не удержиш! А Стрешньов говорiт: я его розищу!.. Он на вiнокурне опять, алi в Артьомовке у жонкi Серкiной, потому, слиш, хвалiлся… Да, iдi – свiщi… В Артьомовке… его нечiстий давно на Сечь уньос.

Поймаеш, колi ему нечiстий помогает. А воевода говорiт: ти випустiл казака! Хе, хе! Нiкiта випустiл… Нiкiта, брат, знаеш… Нiкiта, брат, такой человек…

Дорош не став слухати, який чоловiк Микита, i пiшоi геть вiд шинку. Думка про те, що Стрешньов шукатиме запорожця в Ар-темiвцi, дуже збентежила хлопця. Вiн навiть смикнув себе за чуба, так прикро було йому, що не здогадався, куди поiде Стрешньов шукати запорожця, i що вiн прогаяв багато часу та не попередив Глека.

Коли сiло сонце, Дорош вибрався з города i поплив рiчкою до табору; але на цей раз вiн узяв не важкий батькiв човен, а легку душогубку батькового компаньйона Череди. Вiн боявся, що поночi проiде повз те мiсце, де був табiр, але, пригадавши, що там недалеко е боброва гребля, заспокоiвся.

Моторошно було хлопцевi пливти темноi ночi, бо ще нiколи сам не вiдпливав так далеко вiд дому. Вiн жалкував, що не сказав нiчого Дубовиченковi, удвох було б веселiше плисти.