Шляхом бурхливим

З ним, як павичка, попливла його товста червоновида жiнка. Трохи згодом Глек заспокоiвся, подякував Сербиновi та жiнцi його за хлiб-сiль i попрощався з Сiрчихою.

Осiдлавши коней, запорожцi виiхали з двору. Дорош теж сiв на коня, догнав запорожцiв i поiхав укупi з ними. Услiд iм дивилися челядь пана сотника i сам сотник Сербин, який не мiг навiть приховати своеi радости, що позбувся таких небезпечних гостей.

Табiр запорожцiв був недалеко вiд слободи, i Дорош поiхав туди з запорожцями, щоб побути години двi-три з Глеком, а приiхавши до табору, довго придивлявся до запорожцiв, шукаючи холопа, але його не було.

– А де ж кацап? – спитав нарештi у Глека.

Запорожцi зареготали.

– Што? Аль не узнал? – обiзвався хтось iз запорозького гурту.

Тiльки тепер хлопець пiзнав холопа. Вiн був у запорозькому вбраннi, з виголеною головою та чубом, але босий i в дранiй сорочцi.

– На, Іване, – сказав Глек, витягуючи новi чоботи з торби, що була у нього прив’язана до сiдла, – пан сотник жалуе тебе чобiтьми зi своеi шляхетськоi ноги.

– Це вже ти, Павло, брешеш, – сказав старий запорожець, – чоботи зовсiм новi i дав iх не пан сотник, а Сiрчиха.

Глек засмiявся.

– Натягуй чоботи, товаришу!

Коли запорожцi та Дорош виiхали з лiсу на дорогу, де хлопець хотiв попрощатися з Глеком, вони побачили, що назустрiч iм скаче ватага московських стрiльцiв зi Стрешньовим попереду.

XII. ТАТАРИ

Муравський шлях. – Орда. – Бiйка. – Мурза у стебнованому халатi. – Смерть ногайця-запорожця.

– У татарськiй неволi. – Намаз. – Гризи

Довгий був страшний Муравський шлях. Вiд самого Перекопу кримського степами й балками, кряжами Донецькими, помiж верхiв’ями рiчок, не пересiкаючи жодноi з них, iде вiн на Слобожанщину; помiж Можжю та Коломаком упираеться шлях у глибокий яр – перекоп i йде далi Слобiдською Украiною у Московщину, аж до самоi Тули.

Сонце сiдае, синi хмари на заходi. Гучний тупiт некованих коней. Вивернутi баранячi кожухи i шапки, сагайдаки зi стрiлами за плечима.

Ноги зiгнутi на коротких стременах. Брязкiт шабель об стремена, пирхання коней, курява з-пiд копит. То Муравський шляхом iде на Вкраiну вiсiм тисяч татар, вiдважних молодцiв – по живий товар, ясир, по невiльникiв для важкоi працi на галерах та в руднях, по жiнок молодих та дiвчат для гаремiв турецьких, по горе, сльози та кров Украiни. Вже три тижнi йде орда i веде ii молодий Закир’я-бей. Щогодини спиняеться орда, щоб дати можливiсть спорожнитися коням.