Шляхом бурхливим

– А хто ж пiдтримував цього скаженого собаку, як не твiй скажений отаман Сiрко!

Дорош глянув на Сiрчиху й дуже зрадiв у той час, що вiн був малий хлопець, а не пан сотник Дудка. Обличчя Сiрчихи стало блiде, губи стулилися, а брови нависли на очi.

– Добре, що московський уряд трохи прохолодив його у Сибiру, – провадив далi Дудка, – пiдiбгав хвоста. А то куди, хотiв бути гетьманом на всю Украiну. А тепер, мабуть, сам привчився пiдписуватись вiрним холопом царя московського.

– Це вже брешеш! – сказав Глек.

П’яний Дудка зовсiм забув, де вiн i хто поруч нього. Жiнка давно штовхала його ногою пiд столом, але вiн не звертав на це уваги. Чорнi очi Сiрчихи загорiлися, як двi вуглини. Вона пiдвелася. Дорошевi здалося, що вона стала якось вища й молодша. Обличчя було вже не блiде, а палало вiд гнiву.

– Ти… щеня! Забув, де ти? Забув, як у дранiй свитинi гуси Сiрковi пас? Що ж ти розприндився у Сiрковiй хатi? Хто ж тебе витягнув з багна у старшину, як не Іван Сiрко? А тепер великим паном зробився… Сотник! Слину розпустив сам, як скажений собака, та ще Сiрка лаеш? Та я тебе самого, хоч ти i сотник, вижену з двору, як скаженого собаку! Геть вiдсiля, щоб i гнидами не трусив у моiй хатi!.

– Та що ви, мамо… Та Господи… Та схаменiться! – закричав Сербин, – хiба ж так можна? Людину, як собаку, з хати вигонити!

– Мовчи… А ще зять Сiркiв! Щоб менi цим Дудкою не смердiло в Артемiвцi…

– Так його, бабусю! – сказав Глек. – Хай не чiпае отамана!

– А ти мовчи, вовченя! – вiдповiла грiзно Сiрчиха, – а то й тобi буде… Ач який оборонець обiзвався.

Вона гордовито пiдвела голову й вийшла з хати.

– Що, пане сотнику, добре тебе пiдрiзала Сiрчиха? Гляди, коли б не добрався до тебе i Сiрко! У нашого отамана руки довгi.

– Гляди, коли б до тебе самого не добралися! Думаеш, я не знаю, що ти за птах?

– Мовчи, паскудо! – крикнув Глек, вихопивши шаблю i кидаючись на Дудку.

Сотник теж вихопив шаблюку й вони деякий час лiзли один на одного з шаблями, а козаки й Сербин хапали iх за руки i кричали:

– Та що ви, схаменiться! Хiба ж так можна!

Хлопець, що показував Дорошевi, де був батько, заревiв, як теля; Дудчина жiнка заверещала, заплющуючи очi, i затулила вуха.

Два козаки тримали Глека, а Сербин та ще один мереф’янський козак вивели сотника Дудку на вулицю.