Олмейрова примха

– Не варто звiрятися на малайцiв, – додав вiн, – але мушу визнати, що цей Дейн – справжнiй джентльмен. Справжнiй джентльмен, – повторив вiн.

– Ви прохали його прийти сюди, тату? – спитала, не дивлячись на нього, Нiна.

– Звичайно. Ми виiдемо завтра, – мовив радiсно Олмейр. – Не варто гаяти часу. Ти рада, мое мале дiвчатко?

Вона була заввишки з нього, та Олмейр любив згадувати часи ii дитинства, коли вони обое бачили весь свiт одне в одному.

– Я рада, – промовила вона дуже тихо.

– Звичайно, – жваво провадив Олмейр, – ти й не уявляеш, що це таке.

Сам я не був у Європi, але часто чув, як моя мати оповiдала про неi, й, здаеться, знаю все. Ми провадитимем… е… е… розкiшне життя. Побачиш сама.

І знов стояв вiн мовчки бiля дочки, дивлячись на чарiвне свое марево. Потiм загрозився кулаком сонному селищу.

– Начувайся, друже Абдуло! – гукнув вiн. – Побачимо, хто з нас ухопить щастя в руки.

Тодi поглянув на рiчку й спокiйно зауважив:

– Знов буде буря. Та дарма! Нiякий грiм мене сьогоднi не розбудить.

Цього я певний. На добранiч, мое дiвчатко! – пошепки сказав вiн, пестливо цiлуючи ii у щоку. – Сьогоднi ти ще не видаешся щасливою, та завтра у тебе буде радiсне личко. Так?

Нiна мовчки слухала батька. Обличчя ii було нерухоме, напiвзаплющенi очi ще дивились у темряву, що тепер нiби заворушилася. Важкi грозовi хмари повзли iз-за пагоркiв, змiтаючи зорi та проковтнувши небо, лiс i рiчку, залили все темрявою, яку, здавалося, можна було вiдчути дотиком. Легенький вiтрець завмер, але далекий гуркiт грому та блiде полум’я блискавки застерiгали, що наближаеться буря.

Зiтхнувши, дiвчина повернулася до столу.

Олмейр лежав уже в гамаку, мало не заснувши.

– Вiзьми лампу, Нiно, – сонно пробурмотiв вiн. – Тут повнiсiнько москiтiв. Іди спати, доню!

Та Нiна, винiсши лампу, знову вернулася на веранду й стала бiля билець, обхопивши руками стовп i жадiбно вдивляючись на Пантаi. І стоячи нерухомо у гнiтючiй тишi тропiчноi ночi, щоразу, як спалахувала блискавка, вона бачила лiс понад обома берегами рiчки, бачила, як згиналися додолу дерева пiд лютим подихом бурi, що все наближалася.

Вгорi рiчка клекотiла бiлою пiною, а чорнi хмари, кублячись химерними силуетами, бiгли низько над розгойданими деревами. Навколо неi була ще тиша, та вона чула, як вие, наближаючися, вiтер i сiче зливою хвилi збуреноi рiчки. Гроза все наближалася, гуркаючи громом та спалахуючи яскравими блискавками, i пiсля слiпучого iхнього свiтла ще чорнiшою здавалася нiч.