Олмейрова примха

Цей джентльмен, родом iз Сулу, мав, очевидячки, всi властивостi державного мужа, хоч йому цiлком бракувало особистоi привабливости. Справдi, вiн був надзвичайно огидливий. Одноокий, таранкуватий, з жахливо понiвеченими вiспою устами та носом, цей цiкавий iндивiд частенько тинявся в Олмейровiм садку в неофiцiйному своему вбраннi – шматку рожевого перкалю навколо стану. Позад будинку, присiвши карачки на розкиданому попелi бiля великого залiзного казана, де кипiв рис, що варили жiнки пiд доглядом мiсiс Олмейр, цей хитрий посередник вiв довгу розмову з Олмейровою дружиною мовою Сулу.

Про що вони розмовляли, можна було догадатися з тих родинних сцен, якi вiдбувалися потiм у Олмейровiй оселi.

Не так давно Олмейр почав iздити в експедицii вгору рiчкою. У маленькому човнi, з двома весловими та вiрним Алi за стерничого, вiн зникав щоразу на кiлька день. Поза сумнiвом, за кожним його рухом стежили Лакамба й Абдула, бо людина, на яку звiрявся Раджа Лаут, могла знати якусь цiнну таемницю. Побережани Борнео слiпо вiрять у дiаманти казковоi вартостi та у велетенськi золотi поклади в глибинi острова.

Вартiсть казкових цих скарбiв ще збiльшуеться тому, що дуже важко дiстатися в глиб острова, надто в пiвнiчно-схiдну його частину, бо рiчковi племена даякiв або мисливцiв на голови завжди ворогували з малайцями. Цiлком можливо, що трохи золота таки попадало на берег, коли в короткi перiоди замирання пiд час iхнiх вiйн даяки вiдвiдували прибережнi малайськi селища. І цей незначний факт спричинився до неймовiрно перебiльшених чуток.

Олмейр, як бiлий – як перед ним Лiнгард, – був у трохи кращих стосунках з племенами верхорiччя, але навiть i його поiздки не позбавленi були небезпеки, й тому Лакамба завжди нетерпеливився, чекаючи на його повернення. Та щоразу раджа розчаровувався. Даремнi були наради бiля рисового горщика його фактотума Балабатчi з жiнкою бiлого. Бiлий був непохитний. Не зважав нi на запевнення, нi на пiдлещування, нi на хитрощi, нi на солодкi слова, нi на гострi образи, нi на жалiбнi прохання, нi на страшнi загрози: бо мiсiс Олмейр, у згодi з Лакамбою, палко бажаючи вплинути на чоловiка, переслiдувала його з усiм своiм умiнням i запеклiстю.

У брудному вбраннi, що щiльно обтягало попiд руками висохлi ii груди з рiдким сивуватим волоссям, що падало в безладдi на випнутi вилицi з виразом прохання на обличчi, вона верескливо цокотiла про всi вигоди спiлки з такою визначною людиною, як раджа.

– Чому ти не пiдеш до раджi? – верещала вона.