Олмейрова примха

Мiсiс Олмейр повернула обличчя до дiвчини. Запалi ii очi якось дивно блищали в червоному сутiнку передпокою.

– Я бачила його, – вiдповiла вона ледве чутно, стискаючи доччину руку кiстлявими пальцями. – Великий раджа прибув до Самбiру. Син неба, – мурмотiла стара жiнка сама до себе. – Йди звiдси, дiвчино!

Обидвi вони стояли близько бiля запинала. Нiна хотiла поглянути в дiрку, але мати ii зi злою упертiстю захищала свою позицiю. Розмова на верандi на мить урвалась, але чути було вiддих кiлькох чоловiк, випадковий легенький брязкiт прикрас, стукiт металевих пiхов або мiдяних плювальниць, що передавали з рук до рук.

Мати й дочка мовчки змагалися, коли вчулось чалапання крокiв i на запинало лягла дебела Олмейрова тiнь.

Обидвi перестали змагатися й застигли нерухомо. Олмейр пiдвiвся, щоб одповiсти гостевi. Повернувся спиною до запинала, далекий од того, що за ним робиться. Промовляв з жалем, але роздратовано.

– Ти не туди трапив, туане Маруло, коли хочеш провадити торгiвлю, як кажеш. Колись я був купцем, але тепер уже нi, щоб ти не чув про мене в Макассарi.

І коли тобi треба що купити, то не знайдеш тут. Я нiчого не маю на продаж i сам нiчого не купую. Йди краще до раджi, при денному свiтлi ти побачиш його оселю за рiчкою, там, де горять багаття на березi. Вiн допоможе тобi й торгуватиме з тобою. Або, ще краще, йди ось туди до арабiв, – провадив вiн, гiрко показуючи рукою на будiвлi Самбiру. – Абдула саме такий чоловiк, що тобi треба. Вiн усе купить i усе продасть. Вiр менi, бо я знаю його добре.

Почекавши трохи на вiдповiдь, додав:

– Усе, що я сказав, – правда, й бiльше нiчого не можу сказати.

Стоячи позад матерi, Нiна почула лагiдний голос, що промовляв зi спокiйною урiвноваженiстю, властивою вищим класам малайським.

– Хто може не вiрити словам бiлого туана? Але людина шукае приятелiв там, куди веде ii серце. І хiба це теж не правдиво? Я прийшов, хоч уже й пiзно, бо маю сказати тобi таке, що ти, можливо, радий будеш чути. Взавтра я пiду до султана, купцi шукають приязнi великих людей.

Тодi вернуся сюди для серйозноi розмови, якщо туан дозволить. До арабiв не пiду, надто велика iхня лжа. Та й хто вони? Челака!

Олмейрiв голос забринiв у вiдповiдь трохи ласкавiше.

– Добре, якщо бажаеш, я зможу повсякчас вислухати тебе взавтра, коли ти маеш що сказати менi. Але! Одвiдавши султана Лакамбу, ти не захочеш вертатися сюди, iнчи Дейне! Ось побачиш. Лише май на увазi, що я не хочу провадити жодних справ з Лакамбою.