Олмейрова примха

На величезне незадоволення Олмейрове, вiн здибував його повсякчас, або як вiн з байдужим виглядом шкандибав верандою, або прокрадався передпокоем i взагалi несподiвано з’являвся у рiзних кутках, завжди готовий розпочати конфiденцiйну розмову з мiсiс Олмейр. Боявся лише самого господаря, нiби непевний, чи не виллються почуття до нього бiлоi людини несподiваним стусаном. Та кухонне накриття було улюбленим його мiсцем, i вiн зробився звичайним гостем там, цiлими годинами сидячи навпочiпки помiж заклопотаних жiнок, спершись пiдборiддям на колiна й обхопивши тонкi ноги худими руками, тодi як едине його око неспокiйно позирало навкруги – справжне втiлення сторожкоi потворностi.

Не раз хотiв Олмейр поскаржитись Лакамбi на настирливiсть першого його мiнiстра, та Дейн Марула розраджував його.

– Ми слова не можемо промовити, щоб вiн не чув, – нарiкав Олмейр.

– Тодi приходь розмовляти до мене на бриг, – говорив зi спокiйною посмiшкою Дейн. – Але краще хай вiн залишаеться тут. Лакамба вважае, що вiн багато знае.

Можливо, султан гадае, що я можу втекти.

Краще хай уже одноокий крокодил грiеться на сонечку в твоiй садибi, туане.

І Олмейр незадоволено поступався, бурмочучи невиразнi загрози, що колись таки викине геть нахабу, й зi зненавистю дивлячись на старого дипломата, що з спокiйною настирливiстю сидiв бiля його родинного огнища, де варився рис.

Роздiл V

Кiнець кiнцем хвилювання в Самбiрi заспокоiлось. Мешканцi його звикли до того, що помiж Олмейро-вою оселею та об’якореним бiля протилежного берега бригом частенько сновигали човни, а обговорення гарячковоi працi Олмейрових човнярiв перестало одривати вiд домашнiх обов’язкiв жiнок селища.

Навiть одурений у своiх сподiванках Джiм Енг облишив турбувати затуманений свiй мозок торговельними таемницями i знову взявся до люльки з опiем, яка давала йому можливiсть зазнавати райських утiх, не звертаючи бiльш уваги на Балабатчi, коли той проходив повз його оселю.

Отож цього гарячого дня, коли порожня рiчка вилискувалась пiд прямовисним сонячним промiнням, державний муж самбiрський без перепон з боку цiкавих приятелiв мiг одв’язати маленького човна з-пiд кущiв, куди вiн звичайно ховав його на час од-вiдин Олмейровоi оселi.

Зiгнувшись у човнi, Балабатчi повiльно грiб, ховаючись, оскiльки можливо, пiд велетенськими крисами свого бриля вiд нестерпноi спеки, сонячного промiння, що вiдбивалось од води. Вiн не поспiшав. Його господар Лакамба вiдпочивав, звичайно, в цю пору дня.