Олмейрова примха

Як зможе вона висловити своi почуття до того, хто дав iй стiльки радостi й гордостi? І в бурхливому поривi жаги, немов блискавка, спалахнув у неi спогад про осоружну й майже забуту цивiлiзацiю, на яку вона лише одним оком глянула в давнi днi примусу, горя й гнiву. У холодному попелi свого ненависного й гiркого минулого вона знайшла ознаку любовi, гiдний вияв безмежного захоплення, що вiдчувала в цю мить, i запоруку яскравого пишного майбутнього. Оповивши руками шию Дейнову, вона припала до його вуст довгим жагучим поцiлунком.

Вiн заплющив очi, здивований i зляканий бурею, яка знялась у нього в грудях од цього, досi йому незнаного дотику, й довго пiсля того, як Нiна проштовхнула свiй каюк у рiчку, вiн лишався нерухомим, не наважуючись розплющити очей, iз страху втратити почуття п’янкого раювання, яке вiн уперше вiдчув.

Тепер, вiн гадав, йому бракуе лише безсмертя, щоб стати богорiвним, i iстота, яка вмiе так одчиняти йому браму раю, мусить належати йому – незабаром буде належати йому назавжди!

Розплющив очi саме вчасно, щоб побачити крiзь зелене склепiння витких рослин прову брига, що повагом плив униз рiчкою.

Йому треба було сiдати на корабель, але брав жаль залишити те мiсце, де вiн зазнав стiльки щастя. «Встигну ще. Хай собi пливе», – пробурмотiв сам собi Дейн, знов заплющивши очi пiд червоним дощем пахучих пелюсток i намагаючись викликати в уявi минулу подiю i розкошi раювання, i тремтiння страху.

Вiн мусiв, кiнець кiнцем, вчасно сiсти на бриг та виконати купу справ, i даремно Олмейр чекав на швидке повернення свого приятеля. Низ рiчки, куди так часто й так нетерпляче дивився Олмейр, лишався порожнiм, хiба коли-не-коли промайне якийсь рибальський човен. Але з верховини сунули чорнi хмари, й частi дощi вiшували, що мае установитися дощова пора з грозовицями та зливами, якi зроблять рiчку неприступною для тубiльних човнiв.

Тиняючись мулким берегом бiля своеi оселi, Олмейр занепокоено стежив за рiчкою, що поволi бут-нiла цаль за цалем, пiдповзаючи до човнiв, уже полагоджених та вишикуваних у шерег пiд накриття iз мат. Доля, здавалося, насмiялася з нього, й, чалапаючи знесилено туди й сюди пiд дошем, що лив безупинно з низького тепер неба, вiн вiдчував якусь безнадiйну байдужiсть. Про що, зрештою, говорити? Таке вже його щастя.