Звичай бiлої людини = The White Man's Way

Вони безнастанно заспокоювали його; але вiн iм не вiрив i крадькома зазирав до комори, щоб переконатися на власнi очi.

Потiм завважили, що вiн гладшае. Вiн що не день набирав вагу. Ученi хитали головами i висловлювали рiзнi здогади. Вони почали обмежувати його в iжi, але вiн ставав усе товстiшим i ширшав у попереку.

Матроси потай усмiхалися. Вони знали, що й до чого. І коли вченi почали стежити за ним, то дiзналися про це також. Пiсля снiданку вiн тихцем iшов на палубу i, наче жебрак, iз простягнутою рукою пiдходив до когось iз матросiв.

Той усмiхався i давав йому кусень сухаря. Чоловiк жадiбно хапав подачку, дивився на неi, мов скнара на золото, i запихав за пазуху. Так само пiдгодовували його й усi iншi матроси.

Ученi не сказали йому нiчого. Вони лишили його у спокоi, але потай оглянули його лiжко. Воно було напхане сухарями; у матрацi було повно сухарiв; у всiх закутках лежали сухарi. І все ж таки чоловiк був при здоровому глуздi. Це була лише пересторога на той випадок, якщо знов доведеться голодувати.

Вченi сказали, що це минеться; i так воно й сталося, перш нiж «Бедфорд» став на якiр у Сан-Франциско.

The White Silence

“Carmen won’t last more than a couple of days.” Mason spat out a chunk of ice and surveyed the poor animal ruefully, then put her foot in his mouth and proceeded to bite out the ice which clustered cruelly between the toes.

“I never saw a dog with a highfalutin’ name that ever was worth a rap,” he said, as he concluded his task and shoved her aside.

“They just fade away and die under the responsibility. Did ye ever see one go wrong with a sensible name like Cassiar, Siwash, or Husky? No, sir! Take a look at Shookum here; he’s—”

Snap! The lean brute flashed up, the white teeth just missing Mason’s throat.

“Ye will, will ye?” A shrewd clout behind the ear with the butt of the dog whip stretched the animal in the snow, quivering softly, a yellow slaver dripping from its fangs.

“As I was saying, just look at Shookum here—he’s got the spirit.

Bet ye he eats Carmen before the week’s out.”

“I’ll bank another proposition against that,” replied Malemute Kid, reversing the frozen bread placed before the fire to thaw. “We’ll eat Shookum before the trip is over. What d’ye say, Ruth?”

The Indian woman settled the coffee with a piece of ice, glanced from Malemute Kid to her husband, then at the dogs, but vouchsafed no reply. It was such a palpable truism that none was necessary.