Американська трагедія. Книга 1

З чого вiн мiг почати за таких умов? З тринадцяти рокiв вiн став проглядати газети (в дiм Грiфiтсiв iх нiколи не допускали, бо читання iх вважалося вже надто «мирським» заняттям) i з оголошень довiдався, що скрiзь потрiбнi або вже квалiфiкованi робiтники, або хлопчики, щоб навчати iх таким професiям, якi в даний момент його не цiкавили. Як кожен середнiй молодий американець з типово американським поглядом на життя, вiн вважав, що проста фiзична праця нижча за його гiднiсть. Як! Стояти бiля верстата, класти цеглу, зробитися теслею, штукатуром або водопровiдником, коли такi ж, як вiн, хлопчики стають клерками або помiчниками фармацевтiв, або бухгалтерами чи рахiвниками в банках та по рiзних конторах! Яке мiзерне, принизливе життя, анiтрохи не краще за теперiшне: ходити в старому одязi i так рано вставати вранцi, i виконувати всю оту нудну роботу, яку доводиться виконувати людям фiзичноi працi!

Так, Клайд був у такiй же мiрi гонористий i гордий, як i бiдний.

Вiн був з тих людей, якi вважають себе особливими, не схожими на iнших. Вiн нiколи не почував себе невiддiльною частиною своеi сiм’i i не усвiдомлював по-справжньому, що чимось зобов’язаний тим, завдячуючи кому з’явився на свiт. Навпаки, вiн був схильний гудити своiх батькiв – щоправда, не занадто рiзко й гостро, з цiлковитим розумiнням iх якостей i здiбностей. Та, вмiючи так розсудливо оцiнювати iнших, вiн, проте, до шiстнадцяти рокiв не був здатний скласти який-небудь план дiй для самого себе i хапався то за те, то за iнше.

На цей час в ньому заговорило чуття мужчини: його вабила й хвилювала краса дiвчат, i йому хотiлося знати, чи може вiн теж подобатись iм. І, природно, в зв’язку з цим вiн тепер був неабияк заклопотаний власною зовнiшнiстю й одягом: який у нього вигляд i який вигляд у iнших юнакiв? Йому було боляче розумiти, що вiн погано одягнений, не такий гарний i цiкавий, яким мiг би бути. Що це за горе народитися бiдним, нiзвiдки не чекати допомоги i не мати змоги допомогти самому собi!

Намагаючись вивчити себе в усiх дзеркалах, якi тiльки траплялись йому, Клайд переконувався, що вiн зовсiм не потвора: прямий, добре окреслений нiс, високе бiле чоло, хвилясте блискуче чорне волосся й очi чорнi, часом зажуренi.

Проте розумiння того, що його сiм’я така мiзерна i що через професiю та зв’язки його батькiв у нього нiколи не було i не буде справжнiх друзiв, дедалi дужче гнiтило його й породжувало меланхолiю, яка не обiцяла йому в майбутньому нiчого доброго.