Американська трагедія. Книга 1

Вiн усе ще вiдчував себе нiяково i дивно в туго припасованiй форменiй куртцi i в цiй кумеднiй круглiй шапочцi. Йому все здавалося, що вона от-от злетить з голови, i вiн нишком раз у раз намагався якнаймiцнiше насунути ii. Вскочивши до яскраво освiтленого магазина, вiн поквапливо сказав:

– Менi треба пару шовкових бостонських пiдв’язок!

– Прекрасно, синку, будь ласка! – елейним тоном сказав галантерейник, невисока рожевощока людина з блискучою лисиною i в золотих окулярах. – Певно, для когось у готелi? Ну, ось, це коштуе сiмдесят п’ять центiв, а ось десять центiв для тебе, – сказав вiн, загортаючи покупку й опускаючи долар до каси.

– Я завжди радий прислужитися хлопчикам з готелю: знаю, що ви i вдруге до мене прийдете.

Клайд узяв десять центiв i пакет. Вiн не знав, що й думати. Пiдв’язки коштують сiмдесят п’ять центiв – так вiн сказав. Отже, повернути треба тiльки двадцять п’ять центiв решти. Виходить, десять центiв лишаються йому. А тепер… може, й постоялець теж дасть йому на чай.

Вiн побiг назад у готель, до лiфта.

Десь грав струнний оркестр, i чудовi звуки виповнювали вестибюль. Не поспiшаючи, проходили люди – такi гарно вбранi, самовпевненi, такi не схожi на тих, кого вiн зустрiчав на вулицях i взагалi поза стiнами готелю.

Дверцята лiфта вiдчинились. Кiлька чоловiк увiйшли до кабiни, пiсля всiх – Клайд i iнший розсильний, який з цiкавiстю подивився на нього. На шостому поверсi цей хлопчик вийшов. На восьмому вийшли Клайд i лiтня дама.

Вiн поспiшив до дверей № 882 i постукав. Дверi трохи вiдчинилися: мешканець номера вже встиг змiнити пiжаму на штани й поголитись.

– А, вже! – вигукнув вiн.

– Так, сер, – вiдповiв Клайд, подаючи пакет i решту. – Вiн сказав, що пiдв’язки коштують сiмдесят п’ять центiв.

– Вiн просто грабiжник! А решту однаково вiзьми собi, – вiдповiв той, простягнув Клайдовi двадцять п’ять центiв i зачинив дверi.

Мить Клайд стояв, як заворожений. «Тридцять п’ять центiв, – думав вiн, – тридцять п’ять центiв! За одно дрiб’язкове доручення! Невже тут завжди так? Не може бути! Це неможливо!» І в той час, коли ноги його потопали в м’якому килимi, а рука стискувала в кишенi грошi, вiн вiдчував, що ладен заверещати або голосно зареготати.

Жарти – тридцять п’ять центiв за таку дрiбницю. Один дав йому двадцять п’ять центiв, другий – десять, а вiн, власне, нiчого не зробив!

Внизу вiн поспiхом вискочив з кабiни.