Американська трагедія. Книга 1

– Вiн звелiв менi принести всi чiкагськi газети за понедiлок i теж дав тiльки десять центiв. Вiн менi ще тодi здавався пройдисвiтом.

– Справдi, сiли вони з ним у калошу, – сказав Хегланд. – А тепер вони намагаються стягнути грошi з неi. Ось як!

– Менi здалося, що iй рокiв вiсiмнадцять-двадцять, не бiльше, – вставив Артур Кiнселла, який досi мовчав.

– А ти iх бачив, Клайд? – спитав Ретерер; вiн взагалi взяв шефство над Клайдом i тепер намагався пiдбадьорити його i втягти до спiльноi розмови.

– Нi, не пам’ятаю, – вiдповiв Клайд.

– Мабуть, мене до них не посилали.

– Ну, виходить, ти пропустив нагоду подивитись на рiдкiсного птаха. Вiн такий високий, у довгому чорному англiйському пальтi, котелок насунутий на очi, i свiтло-сiрi гетри. Бачили б ви, як вiн розгулюе, та ще з паличкою! Я спочатку думав, що це якийсь англiйський герцог. Треба тiльки вбиратися в усе англiйське i розмовляти голоснiше та всiма командувати – i клюне: кожен повiрить.

– Це правильно, – зауважив Девiс Хiгбi.

– Добра штука англiйський стиль. Я i сам не проти, щоб так одягтися.

Вони двiчi повернули за рiг, перейшли одну за одною двi вулицi i, нарештi, всiею компанiею увiйшли до Фрiссела. Клайда заслiпило яскраве свiтло, що вiдбивалося на фарфорi, на срiблi, на обличчях вiдвiдувачiв, вiн був приголомшений гудiнням голосiв i брязкотом посуду. Нiколи ще, коли не брати до уваги готелю «Грiн-Девiдсон», вiн не бував у такому мiсцi. Та ще з такими знаючими, досвiдченими хлопцями!

Вони пройшли до столикiв, розставлених перед довгим шкiряним диваном, попiд усiею стiною.

Метрдотель, впiзнавши постiйних гостей – Ретерера, Хегланда i Кiнселлу, розпорядився зсунути докупи два столики й подати склянки, хлiб i масло. Компанiя посiдала: Клайд з Ретерером i Хiгбi – на диванi пiд стiною, Хегланд, Кiнселла та Шiл – навпроти них.

– Я почну з доброго старого манхеттенського, – оголосив з жадiбнiстю Хегланд, оглядаючи публiку за столиками i почуваючи себе справдi важливою персоною.

Червонувато-смуглявий, з жвавими голубими очима, з темно-рудим волоссям, що стояло щiткою на головi, вiн скидався на великого задирливого пiвня.

І Артур Кiнселла, потрапивши сюди, теж, як i Хегланд, враз пожвавiшав i, здавалося, тiшився власним величчям. Вiн демонстративно пiдсмикнув рукава, взяв у руки меню i, проглядаючи прейскурант вин, надрукований на зворотi, вигукнув:

– Ну, на мiй смак, для початку непогано сухе мартiнi.