Американська трагедія. Книга 1

Пити йому чи не пити?

Вiн вагався лише якусь частку секунди, коли в ньому заговорило минуле, а потiм сказав:

– Що ж, я… я теж вип’ю рейнвейну iз зельтерською.

Вiн розумiв, що така вiдповiдь – найлегша i найбезпечнiша. Безневинний характер цiеi сумiшi – рейнвейну iз зельтерською – уже був пiдкреслений Хегландом i рештою юнакiв. І все-таки Ретерер замовив собi саме рейнвейн, – ця обставина, як вiдчував Клайд, робила i його власний вибiр не таким уже помiтним i смiшним.

– Послухайте, що дiеться! – драматично вигукнув Хегланд.

– Вiн теж хоче пити тiльки рейнвейн iз зельтерською! Давайте щось робити, бо, видно, наша вечiрка закiнчиться до пiв на десяту.

Девiс Хiгбi, набагато рiзкiший i шумливiший, нiж можна було думати з його приемноi зовнiшностi, повернувся до Ретерера:

– Чого це ти спозарана робиш дурницi з цим рейнвейном i зельтерською, Том? Не хочеш повеселитися сьогоднi?

– Я ж сказав, чому, – вiдповiв Ретерер. – І потiм, коли ми минулого разу зайшли до того кубла, в мене було сорок доларiв, а вийшов я звiдти без жодного цента.

Цього разу я хочу знати, що зi мною дiеться.

«Те кубло», – подумав Клайд, слухаючи розмову. Виходить, пiсля вечерi, коли всi досхочу нап’ються й наiдяться, вони рушать до одного з таких мiсць, якi звуться кублом, до такого дому. Тут не могло бути нiяких сумнiвiв. Вiн розумiв, що це означае. Там будуть жiнки… поганi жiнки… розпутнi жiнки… Але як же вiн? Невже вiн теж…

Уперше в життi Клайдовi траплялась можливiсть, якоi вiн давно прагнув: пiзнати, нарештi, велику, спокусливу таемницю, що так давно вабила його i збивала з пантелику, й трохи лякала.

Хоч вiн багато думав про все це i про жiнок взагалi, вiн нiколи ще не був близький з жодною. А тепер… тепер…

Вiн раптом вiдчув, що його кидае то в жар, то в холод. Обличчя i руки його стали гарячi й вогкi, вiн почував, як палають його щоки й чоло. Дивнi, швидкi, принаднi й тривожнi думки линули в його мозку. Його проймало морозом.

Вiн мимоволi малював у своiй уявi спокусливi вакхiчнi сцени – i враз намагався викинути з голови, але даремно: вони поверталися знову. І йому хотiлося, щоб вони повертались, – i не хотiлося… І за всiм цим крився переляк. Та невже вiн такий боягуз? Решту юнакiв анiтрохи не тривожило те, що мало бути. Вони були дуже веселi. Вони смiялись i трохи жартували один з одного, пригадуючи якiсь кумеднi iсторii, що сталися з ними пiд час останньоi гульби.