Американська трагедія. Книга 1

Одночасно вiн з деякою тривогою думав про ту хвилину, коли всi рушать туди, де вiн нiколи ще не бував, щоб робити те, чим вiн нiколи не думав займатися в таких умовах. Чи не краще йому попросити вибачення, коли всi вийдуть з ресторану? Чи, може, пiти разом з ними, а потiм нишком шмигнути за перший-лiпший рiг i повернутись додому? Вiн чув, що ось у таких мiсцях можна пiдхопити найстрашнiшу хворобу i що люди потiм помирають вiд низьких порокiв, яких там набувають. Його мати виголошувала немало промов на таку тему, хоч i навряд чи добре знала щось про це.

І все-таки ось перед ним аргумент, який спростовуе всi отi страхи: його новi товаришi анiтрохи не стурбованi тим, що вони збиралися робити. Навпаки, для них це була дуже весела й цiкава пригода – тiльки й усього.

І справдi, Ретерер, який щиро здружився з Клайдом, – бiльше за його манеру дивитись, питати й слухати, а не за те, що Клайд робив чи говорив, – раз у раз штовхав його лiктем i, смiючись, питав:

– Ну, як, Клайд? Сьогоднi посвячення? – i широко всмiхався.

Або, помiтивши, що Клайд зовсiм затих i замислився, вiн говорив: – Не лякайся, тебе не з’iдять, – що найбiльше – вкусять.

А Хегланд час вiд часу переривав свое самовихваляння i, пiдхоплюючи натяки Ретерера, додавав:

– Не можна все життя залишатися таким. Так не бувае. Але на випадок чого – ми тебе вiдстоiмо.

Клайд, нервуючи, нарештi обiрвав роздратовано:

– Та вiдчепiться ви! Досить глузувати! Нащо це вам треба було хвалитися, що ви знаете бiльш за мене?

Ретерер пiдморгнув Хегланду, щоб той дав Клайдовi спокiй, а сам шепнув:

– Не гнiвайся, старий, усе в порядку.

Ми просто пожартували трохи, ти ж розумiеш!

І Клайд, якому дуже подобався Ретерер, швидко пом’якшав i пошкодував, що так по-дурному виказав себе.

Нарештi близько одинадцятоi години, коли вже всi досхочу наговорилися, наiлись i напилися, вся компанiя на чолi з Хегландом вийшла з ресторану. Безсоромнi й темнi намiри не примусили iх задуматися, не викликали в них бажання розумового й морального самоаналiзу i самобичування, – навпаки, вони так весело смiялись i розмовляли, немов на них чекала просто мила розвага.

З подивом i огидливiстю слухав Клайд, як вони пригадували своi попереднi пригоди. Певно, всiм особливо подобався випадок у кублi розпусти пiд назвою «Дiм Беттiни», де вони одного разу побували. Їх привiв туди вiдчайдушний хлопець на прiзвище Малюк Джонс, службовець з iншого готелю.