Американська трагедія. Книга 1

Цей Малюк i ще один хлопчина на iм’я Бiрмiнгем разом з Хегландом, який страшенно напився, дозволили собi такi витiвки, що iх мало не заарештували. Клайд слухав i насилу вiрив, що цi хлопцi, зовнi такi поряднi й охайнi, могли витiвати подiбнi речi: витiвки були такi грубi й гидотнi, що Клайда навiть трохи занудило.

– А пам’ятаете, як оте дiвчисько з другого поверху облило мене водою з глека, коли я виходив! – голосно реготав Хегланд.

– А отой товстун на другому поверсi! Як вiн пiдiйшов до дверей подивитись, пам’ятаете? – смiявся Кiнселла.

– Вiн напевно вирiшив, що тут пожежа чи бунт!

– А ти з тiею маленькою товстухою Пiггi! Пам’ятаеш, Рете-рер? – верещав Шiл, захлинаючися з реготу i насилу вимовляючи слова.

– В нього навiть ноги пiдломлювались, так було важко! – репетував Хегланд. – А як вони обое нарештi покотились по сходах!

– Це вже ти був винен, Хегланд! – вигукнув Хiгбi. – Коли б ти не затiяв цiеi iсторii зi шмаганням, нас би не виставили.

– Кажу вам, я був п’яний, – заперечував Ретерер.

– У них там страшенно мiцне вiскi.

– А отой довгий худий техасець з великими вусами? Пам’ятаете, як вiн реготав? – додав Кiнселла. – Вiн не хотiв нiкому допомагати, хто був проти нас. Пам’ятаете?

– Просто дивно, що нас усiх не викинули на вулицю й не заарештували. Ну й нiчка була! – згадував Ретерер.

Усi цi викриття приголомшили Клайда. «Шмагання»! Це могло означати тiльки одно!

І вони уявляють, що вiн вiзьме участь у чомусь подiбному?! Цього не буде! Вiн не такий. Що подумали б його мати й батько, коли б почули всi цi жахливi iсторii… І все-таки…

Розмовляючи, вони пiдiйшли до якогось будинку на темнiй широкiй вулицi; бiля тротуарiв, уздовж цiлого кварталу чи й бiльше, стояв ряд кебiв i автомобiлiв.

Недалеко на розi спинились, розмовляючи, кiлька молодих людей. На другому боцi – ще чоловiки. А за пiвкварталу компанiя Клайда пройшла повз двох полiсменiв, що мирно розмовляли. І хоч нiде, в жодному вiкнi не було свiтла, але, як це не дивно, скрiзь вiдчувалось яскраве, бурхливе життя. Воно вiдчувалося навiть у темрявi вулицi. Раз у раз лунали гудки таксi, що мчали мимо, прокотили двi старомоднi закритi карети iз спущеними фiранками. І дверi то грюкали, то тихо вiдчинялись i зачинялись. І тодi зсередини будинкiв вихоплювалось яскраве свiтло, протинало iмлу вулицi i знову зникало. Над головою цiеi ночi було багато зiрок.

Нарештi, не кажучи нi слова, Хегланд, разом з Хiгбi й Шiлом, пiднявся по сходах i подзвонив.