Американська трагедія. Книга 1

Майже миттю дверi вiдчинила молода негритянка в червонiй сукнi.

– Доброго вечора! Заходьте, будь ласка, – привiтно запросила вона, i всi шестеро пройшли за важкi оксамитнi портьери, що вiдмежовували передпокiй вiд решти кiмнат.

Клайд опинився в яскраво освiтленiй i без достатнього смаку обставленiй вiтальнi; на стiнах висiли картини в позолочених рамах, з малюнками голих та напiвголих жiнок, i величезнi дзеркала. На пiдлозi лежав товстий яскраво-червоний килим; по всiй кiмнатi було розставлено багато позолочених стiльцiв, в глибинi на тлi яскраво-червоних портьер – пiанiно, теж позолочене.

Але нi гостей, нi жiнок, що жили в домi, тут не було, – нiкого, крiм негритянки.

– Сiдайте, будь ласка, – сказала вона. – Будьте як дома. Зараз покличу мадам.

І вона побiгла по сходах лiворуч, вигукуючи:

– Мерi! Седi! Каролiна! У вiтальнi молодi джентльмени.

В цю хвилину з дверей у глибинi кiмнати вийшла висока, струнка й блiда жiнка рокiв тридцяти восьми чи сорока – дуже пряма, елегантна i, певно, дуже владна i розумна, в напiвпрозорому i проте скромному вбраннi.

– Хелло! Це ви, Оскар? – заговорила вона з млявою, пiдбадьорюючою усмiшкою. – І Поль? Хелло, Девiс! Прошу, будьте як удома. Фаннi зараз прийде. Вона принесе вам чого-небудь випити. У мене тепер новий тапер – негр iз Сент-Джо. Хочете послухати? Прекрасно грае!

І вона гукнула:

– Сем!

В цей час бiчними сходами в глибинi залу збiгли дев’ять дiвчат, рiзних вiком i зовнiшнiстю, але, певно, не старшi двадцяти чотирьох – двадцяти п’яти рокiв, – усi в такому вбраннi, якого Клайд ще нiколи на жоднiй жiнцi не бачив.

Вони смiялись i гомонiли, мабуть, дуже задоволенi з себе, i нiтрохи не соромилися своеi зовнiшностi, яка так вразила Клайда; а тимчасом одяг кожноi з них був незвичайний: вiд найлегшого неглiже, придатного хiба що для будуара, до трохи нiбито пристойнiшого, але так само надто вiдкритого бального туалету. І якi рiзнi були всi цi дiвчата: тут були й худi, i товстi, i середнi, високi й маленькi, брюнетки, блондинки та рудi. І всi вони здавались дуже юними, i всi ласкаво i захоплено всмiхалися до гостей.

– Хелло, любий! Як живеш? Потанцюемо?

Або:

– Хочеш чого-небудь випити?

Роздiл X

Клайдовi, якого виховували дуже суворо, прищеплюючи йому поняття, що не дозволяли нiчого подiбного, побачене щойно мало здаватися огидним.