Американська трагедія. Книга 1

На нiй була вечiрня сукня з блакитного оксамиту, туфлi i панчохи того ж кольору, у вухах блакитнi сережки. Вiдкритi плечi, шия та руки були повнi й нiжнi. Особливо бентежив Клайда глибокий вирiз ii сукнi – вiн ледве насмiлювався дивитися в той бiк, i ii нафарбованi щоки i губи – найпевнiшi прикмети продажноi жiнки. Проте вона не здавалася надто настирливою, навпаки, – трималася дуже просто i з цiкавiстю дивилася в його глибокi темнi очi, сповненi тривоги.

– Ви теж працюете в «Грiн-Девiдсон»? – спитала вона.

– Так, – вiдповiв Клайд, всiляко намагаючись показати, що все це для нього не нове i що вiн уже не раз бував у таких мiсцях, в такiй же обстановцi. – А звiдки ви знаете?

– Я знаю Оскара Хегланда. Вiн тут бувае. Вiн ваш друг?

– Так. Тобто ми разом працюемо в готелi.

– Але ви ранiше не бували тут?

– Нi, – швидко вiдповiв Клайд i тут же в думцi спитав себе, звiдки вона знае, що вiн не був тут ранiше.

– Я так i думала. Майже всiх ваших я вже бачила, а вас – жодного разу.

Ви недавно в готелi, правда?

– Так, – сказав Клайд трохи роздратовано. Вiн раз у раз то морщив чоло, то насуплював брови в гримасi, що з’являлася мимоволi: це бувало з ним завжди, коли вiн нервував або глибоко замислювався. – Ну, то й що?

– Та нiчого. Просто я вiдразу догадалася. Ви не схожi на них – зовсiм iнший.

Вона всмiхнулася дивно й ласкаво. Клайд не зрозумiв нi цiеi усмiшки, нi настрою дiвчини.

– Чим саме я iнший? – похмуро й сердито спитав вiн, над-пиваючи бокал.

– Одно я знаю напевно, – продовжувала вона, не звернувши уваги на його питання, – ви не дуже любите таких дiвчат, як я. Адже так?

– Нi, чому ж… – ухилився вiн вiд точноi вiдповiдi.

– Нi, не любите. Я бачу. Але ви менi однаково подобаетеся. Менi подобаються вашi очi. Ви не такий, як усi цi хлопцi, – благороднiший, добрiший. Я вже бачу, що ви iнший.

– Ну, не знаю, – вiдповiв задоволений Клайд, якому це було приемно.

Вiн i далi ще морщив чоло. Можливо, ця дiвчина не така вже погана, як вiн думав.

Вона розумнiша за iнших, бiльш витончена. І одяг ii не такий безсоромний. І вона не накинулась на нього, як iншi на Хегланда, Хiгбi, Кiнселла й Ретерера. Тепер уже майже всi його товаришi сидiли на стiльцях чи диванах, тримаючи на колiнах дiвчат. Перед кожною парою стояв столик з пляшкою вiскi.

– Дивiться-но, хто п’е вiскi! – гукнув Кiнселла тим, хто ще мiг звернути увагу на його слова, i показав очима на Клайда.